Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi, як у сучасних жiнок.

– Щось хижацьке й розпусне, – говорив вiн, – символiзують цi довгi нiгтi.

Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу «провiрити моє обличчя». Я дозволила, i вiн переконався, що я й не пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув на мою.

– Я не помиляюсь? – спитав вiн.

– Ви не помиляєтесь, – сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова. Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник.

Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.

– Чаргаре, – сказала я. – Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому…

Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: «Судьба», – i я його зрозумiла.

– Тебе нiколи не мучила даль? – раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче:

– Я тебе не розумiю!

– Ти мене не розумiєш? – здивовано спитала я, бо менi i в голову не могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.

Тодi плутано почала виясняти свою мисль.

Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого – вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в менi бажання пiзнати цю таємну даль.

– Я, очевидно, плутано говорю, – сказала я. – Але ти не можеш не розумiти мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї – i тобi все буде ясно.

– Менi вже ясно! – раптом сказав Чаргар.

– Значить, i тебе мучила?

Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала.права бути такою в’їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно, зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив її цiлу дорогу.

Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.

Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав трохи холоднувато:

– До побачення!