Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Покинь наливати (вона так i сказала – «наливати»), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на дiлi – зовсiм iнше: все одно в комячейку не вiзьмуть!

– При чому тут ком’ячейка? – усмiхнулась я.

Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов’язково держала при собi козачкiв для розпутства.

Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв: чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю, вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:

– Яка ти, Б’янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну?

Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла сама з собою.

– Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi холоднiш становиться?

Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, i мовчала.

– Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше… От якби нам богами зробитись?.. Правда?..

Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.

Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик: автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi наскочила машина – i вiд дитини залишилось одно м’ясо. Мати тут же збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.

Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.

Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:

– Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?

Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре. Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.

– Хiба? – спитала я.

Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила «свята» (вiн так i казав – «свята») простота?

Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною вдячнiстю подивилась на художника.

Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.

Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька срiбних монет, i той заграв щось iз «Корсара».