Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.

Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: «Позаяк» (вiн так i говорив – «позаяк») йому видавали аванс й «позаяк» сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась – i ми пiшли. Ми пiшли в б’єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п’яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п’янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а «позаяк» вiн хотiв бути управдiлом, то «така затримка кар’єри» не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав, i менi його стало шкода.

– Ах, Б’янко! – говорив вiн менi. – Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар’єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.

Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому.

Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп’янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась – i ми пiшли.

По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.

Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо.

Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини:

– Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?

– Так, я – художник Чаргар, – сказав мужчина, i таким м’яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах. – Чим маю честь служити вам?

Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.

Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї.

Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб’єктом (вiн так i сказав «суб’єктом») незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: «Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?» Дiловод розв’язне сказав, що пiд суб’єктом вiн саме це й мав на увазi.

Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав:

– Я маю честь говорити з дружиною дiловода?

– Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода, – сказала я й зареготала.

Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:

– Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини.

– Хiба? – спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу.

Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.