Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв’язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене.

Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця «на ять». I дiйсно: за ’мiсяць я вже була машинiсткою «на ять». Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з’ясували такий успiх моїм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.

– Для чого це? – спитала я.

Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.

– Ну, прощай, – сказала вона. – Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї – ах, як далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.

Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала «Пiсню Нiбелунгiв» i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний «Кобзар», як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник:

– Бов! Бов!

…Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.

– Ах ти, дружечок мiй, – говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука.

Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого «к» (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю.

Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з’ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив’яними очима. Ця «гра» робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось.

– Яка краса, – говорив вiн менi, – iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.

Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти.

Але тодi в коридорi я обов’язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов’язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: «Чи не дозволю я їй iще раз «ущипнути» Б’яночку». Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась.

– Я примушена буду, – говорила я їй колись, – звернутися до мiсцевкому.

Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти «ябеда» (вона так i сказала – «ябеда»)… Але що я могла їй на це вiдповiсти?

Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала «прошу» – i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.

Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я.

Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.

– Бiдний, бiдний товариш Бе, – тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала.