Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука, – i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була – художник стоїть десь iззаду й чекає мене.

Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав:

– Вам вiн нiчого не нагадує?

Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала «чому», вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн – у протилежну.

Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої «заутренi». Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.

– Мiй милий, хороший! – кричала вся моя iстота. – Саме тебе й бракувало менi.

Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову зустрiну Чаргара.

III

Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок?

Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась i побачила сiрооку журналiстку.

– Добрий вечiр, – сказала вона. – Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.

– Даремно, – сказала я. – Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.

– Скажiть, будь ласка! А я й не знала!

Потiм вона говорила менi, що «в тихому болотi чорти водяться», що… i т. д.

Я сказала, що «чорти» тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i кинула:

– Що ж це – свiтова скорбота з’їдає твоє серце?.. Чи, може iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає?

Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення – я й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи покривила обличчя.

Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д. Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки з задуманими очима й продають своє тiло.

Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба вона, припустiм, не купувала б їх?

– Але до такого розпутства, – сказала я, – може дiйти тiльки гнила людина.