Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

– Гоп! Гоп! Гоп! – кричала я.

Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр’ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.

На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.

«Саме тепер навiки» – прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.

Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.

«Очевидно, теличка нездiбна пережити цього» – промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.

Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.

…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам’яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.

Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев’ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну – цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.

Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ – туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.

– Тра-та-та! – одбивали колеса.

Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам’ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.

На третiй день я була в Z.

II

Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваї, а менi казали збоку:

– Подивiться, яка пейзаночка!

Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам’ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприємно, i я посiпала себе за вухо.

Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.

Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: «Бути-тути! трап-трап!» Потiм почали пiд’їжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрнє небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з’їла там на п’ять копiйок морозива й звернула на алею «Синього кабачка». Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:

– Як гарно, як гарно, що ти приїхала!