Розділ «СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ»

Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла.

Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки.

Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи – все це так ясно постало передi мною.

Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi.

– Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! – шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя.

Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми.

Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.

– Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!

Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа.

Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось.

З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя.

Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад.

Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась. – Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч – i так стукати до одинокої дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за моїми дверима.

Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом – Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему «душа матерiї». Маестро Дантон усмiхнувся.

– О, маестро! – скрикнув Дон-Квiзадо. – I на моїй мовi каламар звучить надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах твоєї доби – як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши.

Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли.вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була «М». Мисль? Милiсть? М’ятеж? – не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя.

– Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! – кричить Дон-Квiзадо. – Я хочу пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi?

Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром.

– …Фу, чорт! яка нерозбериха! – скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. «Стукаєш?» Ну i стукай! – подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон.

На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич: