Розділ «24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов»

Складною залишається проблема наукових кадрів. На науку в бюджеті 1996 р. було виділено 0,5 млрд гривень, майже стільки і в бюджетах на 1997 і 1998, 1999-2004 роки. Для нормального її розвитку необхідний обсяг коштів, більший у 5-7 разів. Попри те, вітчизняні вчені домоглися значних успіхів у царині математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства, сільськогосподарської науки. Однак понад 90 % технологічних розробок не впроваджуються у виробництво. Знизився рівень винахідництва порівняно із західними країнами, незважаючи на те що у науковому комплексі країни (інститути, вищі навчальні заклади, музеї, архіви, бібліотеки) майже 1300 установ, у яких працює більше 9 тис. докторів і 80 тис. кандидатів наук. Понад 80 наукових установ HAH України об'єднані у п'ять регіональних центрів і Кримське відділення, які відіграють певну роль у концентрації виробничих і науково-педагогічних сил на прикладних дослідженнях з урахуванням місцевих інтересів. Одночасно ряди вчених, зокрема дійсних членів HAH України, поповнили далекі від науки політики, підприємці, державні посадовці, депутати. Протягом 1994-2008 рр. інститути HAH України втратили майже половину наукових кадрів. Попри те, HAH України залишається провідним науковим центром країни.

Культура. В умовах незалежності, духовного й національного відродження невпинно зростає роль художньої творчості. У літературі спостерігається тенденція до відходу від однотипного художнього відтворення суспільних явищ, притаманного тоталітарному режимові. Розвивається художня публіцистика, що зумовлено інтенсивною політизацією суспільних процесів. Однак ця тенденція негативно позначилась на рівні художньої творчості загалом. Багато відомих письменників, відклавши пера, зайнялися політикою.

У цей час прийшли в літературу нові імена: І. Андрусяк, Ю. Андрухович, В. Медвідь, В. Цибулько та ін. На книжкових полицях після тривалої перерви з'явилися твори письменників "розстріляного відродження": М. Зерова, М. Хвильового, Є. Плужника, Г. Косинки. Побачили світ твори репресованих шістдесятників І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Рубана, М. Руденка, П. Григоренка, В. Стуса, а також літераторів української діаспори: І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, Ю. Борця, О. Теліги та ін. Постійно створюються нові літературно-мистецькі часописи.

Попри всі зусилля діячів літератури, українська мова переживає складні часи. Більшість теле-, радіоканалів, дбаючи про комерційні прибутки, віддає перевагу російській мові. Щороку в розмовній мові, а також мові засобів масової інформації з'являється багато нових слів англо-американського походження.

Деякі оптимістичні процеси відбуваються у сфері кіномистецтва. Фільм, присвячений С. Параджанову, зняв режисер Ю. Іллєнко. Страшні й трагічні картини 30-х років відтворив фільм "Голод-33" режисера О. Янчука за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка. Премію ім. Т. Шевченка за 2004 р. отримав художній фільм "Мамай" режисера О. Силенка. Цікавими роботами заявили про себе молоді режисери П. Волошин, О. Денисенко, А. Дончик, які прагнуть максимально наблизити українське кіномистецтво до вітчизняної культури. Великий інтерес у громадськості викликав документальний фільм А. Шевченка "Обличчя протесту" (2003), який висвітлює події грудня 2000 - весни 2001 рр., коли у більшості міст і населених пунктів України відбулися акції протесту проти влади. Не меншою популярністю користується і документально-публіцистичний фільм "Ціна перемоги. Правда окопів" (2006), за який автори сценарію, режисери-постановники - С. Братішко та В. Загоруйко отримали найвищу нагороду тележурналістів "Золоте перо". Одночасно екрани кінотеатрів України заполонили фільми закордонного виробництва низького художнього рівня. Загалом через дефіцит коштів, слабкий менеджмент вітчизняне кіномистецтво перебуває в кризовому стані.

Нові процеси започатковані і розгортаються в театральному і музичному мистецтві. В Україні діють шість театрів опери та балету, 25 філармоній, більше 40 академічних му зично-драматичних театрів, які активно освоюють нову сценічну естетику та організаційні форми діяльності. Щороку відбувається понад 40 тис. вистав, які збирають загалом до 20 млн глядачів.

Щороку в Україні проводяться різноманітні музичні, пісенні конкурси і фестивалі. Після проголошення незалежності України повсякденними стали народні свята-конкурси "Лесині джерела", "Сорочинський ярмарок". Відбулися міжнародний фестиваль українського фольклору "Берегиня", міжнародний фестиваль авторської пісні "Золоті ворота" та ін. У Києві стало традиційним проведення "Музичних прем'єр сезону", у Львові - фестивалів оперного мистецтва ім. Соломії Крушельницької. Систематично проводяться "Харківські асамблеї", "Оксамитові сезони Криму". Все більшої популярності набувають міжнародні конкурси ім. В. Горовіца в Києві, ім. С. Людкевича у Львові, ім. О. Січинського в Івано-Франківську та ін. Високо оцінила європейська громадськість творчість Р. Лижичко, визнавши її переможницею престижного конкурсу естрадних виконавців "Євробачення" у 2004 р. Вагомий внесок в українську культуру робить колектив Київського національного університету культури і мистецтв, який очолює відомий діяч культури М. Поплавський. Водночас українську естраду заполонили іноземні виконавці, часто з репертуаром невисокої якості.

Утверджуються новаторські форми в образотворчому мистецтві. Художник Г. Синиця, послідовник школи М. Бойчука - українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі - став зачинателем нового напряму в монументальному живописі, що отримав назву "Українська національна колористична школа". У 1991 р. він отримав Державну премію ім. Т. Шевченка.

У системі культосвітньої роботи важливе місце належить бібліотекам, яких натепер в Україні понад 60 тис. із книжковим фондом майже 1 млрд примірників.

Працює майже 200 державних і понад 7 тис. народних музеїв, у яких зібрано 10 млн пам'яток матеріальної та духовної культури нашого народу. Одним із найвідоміших, наприклад, є Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав", у створенні якого свого часу активну роль відігравав М. Сікорський. На схилах гори розмістилося 385 пам'яток народної архітектури та побуту XVII-XIX ст., більше 20 тис. витворів мистецтва, зібраних у лісостеповій і степовій зонах України. Однак багато музеїв через дефіцит коштів перебуває у критичному стані.

Потребують ремонту та реставрації Козелецький собор у Чернігові, Музей Т. Шевченка в Каневі та багато інших.

У 90-ті роки XX ст. відчутною стала криза національного книгодрукування, яку засвідчили зростання цін на книжки, зменшення тиражів видань, передусім українською мовою. Частка україномовної книги знизилася до 31,6 % за назвами, до 35,6 % - за тиражем. Тираж періодичних газет, журналів українською мовою у 2004 р. проти 1990 р. зменшився в 10-12 разів. Якщо у 1990 р. на одного жителя України припадало приблизно 10 книжок, то у перші роки XXI ст. - не більше однієї книжки, а в Росії чи Білорусі - 5-7. У 2002 р. було видано 16 300 найменувань літератури, з них українською мовою тільки З тис. Масовими тиражами не видаються навіть твори українських класиків, старовинне Пересопницьке Євангеліє, на якому приносять присягу президенти України, перевидано коштами української діаспори.

Для покращення вкрай незадовільної ситуації в галузі культури в бюджеті на 2008 р. виділено коштів майже в два рази більше, ніж попереднім урядом. І в два рази збільшено видатки на українське книгодрукування.

Процес національного і духовного відродження України, попри численні труднощі й проблеми, триває, до нього долучається все більше її громадян, які відчувають відповідальність за долю України.

24.7. Зовнішньополітичний курс Української держави

Принципи зовнішньої політики незалежної України, згідно з Декларацією про державний суверенітет, мають демократичний і миролюбний характер. На початку 1993 р. Україну як незалежну суверенну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили з нею дипломатичні відносини. На той час наша країна підписала 26 міждержавних та майже 90 міжурядових угод.

Миролюбність зовнішньої політики України підтверджено прийняттям 2 липня 1993 року Верховною Радою "Основних напрямів зовнішньої політики України", пріоритетами яких є участь у загальноєвропейських процесах, співробітництво в межах СНД, співпраця з державами Європейського Союзу і НАТО, участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій. 30 січня 1992 року Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Українські військовики під егідою ООН виконували миротворчі місії в Боснії, Іраку, інших країнах.

14 січня 1994 року у Москві було підписано угоду між Україною, США і Росією про вивезення стратегічної ядерної зброї з України. Тактичну ядерну зброю країна почала вивозити до Росії ще у 1992 р. Передувало цьому підписання угоди СНД з питань ядерних озброєнь у грудні 1991 року та Лісабонського протоколу у травні 1992 року Росія та США мали повернути Україні вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах. Цього не сталося. У результаті Україна втратила великі кошти, а гарантій безпеки так і не було надано, свідченням чого є конфлікт між Україною та Росією навколо коси Тузла та ін.

Основними документами, що визначають напрями співпраці європейських країн, є Заключний акт Наради щодо безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, 1976), Празька хартія для нової Європи (1990), а також декларація "Виклик часові змін", затверджена в липні 1992 року в Парижі на зустрічі країн-учасниць Гельсінського процесу. У 1996 р. Україна увійшла до Ради Європи, що створило відповідні умови для узгодження власного законодавства відповідно до норм міжнародного права. Особливо важливою є співпраця з Європейським Союзом, інтегрування України в європейські структури.

У лютому 1992 року Україна стала одним з організаторів Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, що ініціювало підписання Україною, Албанією, Болгарією, Румунією та іншими країнами 25 червня 1992 року Декларації про чорноморське економічне співробітництво. Цей документ, обговорений на зустрічі глав причорноморських держав у Києві в 1993 р., сприяв перетворенню Чорного моря на зону миру.