Розділ «24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов»

2) партії, які вибірково підтримували опозицію ("Батьківщина", НРУ, УНР, ПЗУ, КУН, Трудова партія України (ТПУ), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ), "Громада", "Єдність", Українська селянсько-демократична партія, Партія захисників Вітчизни, Соціал-національна партія України (СНПУ) та ін.);

3) партії, що перебували у жорсткій опозиції до Президента України (СПУ, ПСПУ, "Вперед, Україно!", УНП "Собор", УНА, СДІГУ, Християнсько-народний союз (ХНС)), Свою опозиційність декларувала і Компартія України.

У 2004р. були створені партії "Відродження", "Братство" , "Народна влада", "Свобода". Всього у 2004 р. зареєстровано 8 нових партій. На 1 січня 2005 року їх в Україні налічувалося, за даними Міністерства юстиції, 104.

Особливо ускладнилася політична ситуація в Україні, активізувалася політична діяльність партій напередодні і підчас президентських виборів 2004 р. Одні з них (СДПУ(о), "Регіони України" та ін.) підтримали кандидата у Президенти від влади В. Януковича, інші (блок "Наша Україна", БЮТ, а потім Соціалістична партія, Партія промисловців і підприємців та ін.) - опозиційного кандидата В. Ющенка. Своїх кандидатів висунули Соціалістична партія (О. Мороз), Партія промисловців і підприємців (А. Кінах), Комуністична партія (П. Симоненко) та ін.

Вибори, що відбувалися далеко не в рівноправних умовах, засвідчили гостру політичну боротьбу, кризу існуючої влади в Україні, низький рівень політичної культури і державницької свідомості багатьох учасників виборчого процесу (використання брутальних технологій, спроби розколу України та ін.). Особливо поглибилася політична криза в Україні після другого туру виборів, в який вийшли В. Ющенко і В. Янукович, а результати яких були визнані Верховною Радою України і Верховним Судом України сфальсифікованими.

Водночас вибори засвідчили високий рівень політичної свідомості, державницького мислення українського народу, який рішуче виступив проти фальсифікації свого волевиявлення.

Народний спротив розпочався 21 листопада 2004 року мітингом прихильників В. Ющенка. Його очолила коаліція "Сила народу". Багатотисячні мітинги відбувалися не тільки в Києві, айв інших містах і селах України. Масштабність народного опору деморалізувала владу. Стараннями іноземних посередників вдалося налагодити переговори Л. Кучми і кандидатів у Президенти, які, однак, не були достатньо конструктивними. Виважену і дієву позицію щодо подолання політичної кризи зайняла Верховна Рада України. У цей період було прийнято Закон "Про зміни до Конституції України", а також внесено зміну у виборче законодавство стосовно повторного голосування у другому турі виборів Президента України.

Переломним моментом "помаранчевої революції" стало рішення Верховного Суду у грудні 2004 року про визнання недійсними результатів другого туру виборів Президента України і проведення повторного голосування другого туру 26 грудня 2004 року.

Підготовка до другого туру відбувалася теж у дуже складних умовах. У переголосуванні другого туру переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Ющенко Віктор Андрійович (нар. 1954) - народився в Сумській області. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. З 1976 р. працював у банківській системі. Протягом 1993-1999 рр. - голова правління Національного банку України. З грудня 1999 до квітня 2001 року - Прем'єр-міністр України. У 2001 р. очолив блок "Наша Україна". У 2004 р. обраний Президентом України.

Інавгурацію Президента затримало звернення його опонентів до Верховного Суду, який відхилив клопотання про визнання виборів недійсними. Відбулася інавгурація В. Ющенка 23 січня 2005 року. А 4 лютого було сформовано Кабінет Міністрів, який очолила Ю. Тимошенко, затверджено програму його діяльності.

Процес формування, реорганізації політичних сил постійно триває в Україні, змінюється і їх розстановка. Про динаміку розвитку політичних партій свідчать такі дані: у 1990 р. було створено одну політичну партію, у 1991 р. - 5, у 1992 р. - 7, 1993 р. - 15, 1995 р. - З, 1996 р.- Ь 1997 р. - 10 партій. На початок 1998 р. діяло понад 50 політичних партій. На березень 2002 року, тобто напередодні виборів до Верховної Ради України, їх було 128. На початку 2005 р. в Україні існувало понад 104 партії, більшість з яких були нечисленними і не мали вагомої підтримки в народу. Не став цей процес більш якісним і в 2006-2008 рр. На початок 2008 р., за даними Міністерства юстиції, в Україні було зареєстровано 142 партії.

Багатопартійність стала відповіддю суспільства на занепад і безперспективність однопартійної моделі розвитку політичної системи, а також засвідчила пошук шляхів виходу з політичної, економічної кризи, в якій опинилася країна внаслідок правління КПРС.

В історії становлення багатопартійності в Україні виокремлюють такі етапи:

1) середина 1988 - березень 1990 рр. На цей період припадає створення умов для багатопартійності, виникнення опозиційних до Компартії об'єднань та рухів, які пізніше трансформувались у політичні партії, початок діяльності Української демократичної спілки (УДС), яку пізніше було перейменовано на Українсько-демократичну лігу (УДЛ), Народного руху України за перебудову (НРУ), Української національної партії;

2) травень 1990 -- серпень 1991 рр. У ці роки заявила про себе парламентська опозиція (Демократичний блок), яка ініціювала важливі державні рішення, зокрема прийняття Декларації про державний суверенітет України. Було сформовано понад 20 політичних партій і об'єднань;

3) із серпня 1991 року до сьогодні. Цей етап характеризується розширенням спектра багатопартійності, поглибленням партійних розколів, активним створенням місцевих партійних відділень, зміцненням зв'язків партій з фінансовими, діловими, юридичними колами, перегрупуванням сил, утворенням блоків, що особливо яскраво проявилося під час президентських виборів 2004 р.

Особливої суперечливості цей процес набув під час виборів до Верховної Ради України у 2006 р. і позачергових виборів 2007 р. Важливість цих виборів полягала в тому, що з 1 січня 2006 року вступили в силу зміни до Конституції України, згідно з якими парламент отримав право формувати уряд і обирати нового Прем'єр-міністра. За результатами виборів 26 березня 2006 року, найбільше голосів виборців отримали Партія регіонів (приблизно 32 %) і Блок Юлії Тимошенко (понад 22 %), "Наша Україна" - понад 14 % голосів виборців. Однак прогнозовану коаліцію демократичних сил у складі БЮТ, "Нашої України" і Соцпартії створити у Верховній Раді не вдалося, оскільки цьому завадили розбіжності інтересів політичних сил. Через це у серпні 2006 року сформувалася інша коаліція, яка назвала себе антикризовою, до якої увійшли Партія регіонів, Компартія і Соцпартія. Верховну Раду України очолив О. Мороз, Кабінет Міністрів - В. Янукович.

З початку 2007 р. загострилося протистояння Президента та парламенту, яке розпочалось з подолання президентського вето на закон про Кабінет Міністрів, демонстрування намірів коаліції у будь-який спосіб розширити свої ряди до 300 депутатів, що руйнувало фракційну структуру парламенту і парламентську опозицію, загрожувало ослабленням президентської гілки влади.

Поворотним у політичній ситуації став початок квітня, коли Президент після консультацій з керівниками фракцій і переходу групи А. Кінаха до більшості підписав указ про розпуск парламенту (2 квітня 2007), що ще більше загострило протистояння сторін.