Розділ «24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов»

Економічне становище визначає рівень соціального захисту населення. На початку перебудови було намічено програму соціальної перебудови, відповідно до якої передбачалося різке нарощування виробництва товарів народного споживання та надання послуг населенню. Прискореними темпами мало споруджуватися житло. Розпочалася приватизація квартир. Але через дефіцит будівельних матеріалів у 1992 р. в Україні житла було введено в дію на 25 % менше, ніж планувалося.

Підприємствам було надано право підвищувати заробітну платню, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Після 1987 р. уряд колишнього СРСР прийняв 11 постанов щодо підвищення заробітної плати, але без належного врахування зростання обсягів виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні збільшилася без забезпечення товарами на 10 млрд крб, що спричинило різке розбалансування споживчого ринку. До того ж значна кількість товарів народного споживання вивозилася за межі України.

У 1991 р. в Україні було почато реформу цін. Однак нові оптові ціни перевищували роздрібні, що розбалансувало механізм госпрозрахункових відносин у сфері реалізації продукції і спустошило прилавки магазинів. Не поліпшило соціального становища запровадження у січні 1992 року купонів багаторазового використання у зв'язку з лібералізацією цін у Росії. Щоправда, тоді було підвищено на 100 % ставки і посадові оклади працівникам бюджетних установ, а також збільшено розмір пенсій. Неодноразово зарплати підвищувалися і протягом 1993- 2005 рр. Проте зростання цін на енергоносії, помилки в економічній політиці призводили до нових витків цін. Особливо відчутним ріст був після фінансової кризи в 1998 р. Усе це суттєво погіршувало соціальне становище мас, чиї фінансові заощадження були поглинуті інфляцією, а спроби уряду щодо їх повернення виявилися надто мізерними.

Скорочення доходів населення спричинило значне зниження рівня споживання. Знизився, зокрема, показник частки заробітної плати у виробленому національному доході: у 1993 р, - до 40 % проти майже 60 % у 1990 р.; у 1994 р. частка заробітної плати знизилась до 30-25 %; у 1995 р. - до майже 20 %, а за оцінками деяких економістів - навіть менше. Не кращою була ситуація у 1996, 1997,1998,1999-2004 роках. Якщо, наприклад, у 1990 р. в Україні і Польщі був однаковий показник частки ВВП на душу населення, то у 2005 р. у Польщі він у 4,5 раза вищий. Одночасно із зниженням життєвого рівня людей частка первинних доходів підприємств і держави в національному доході зростала до 80 % проти 54 % у 1990 р. У 1994 р. вона становила 80 %, а в 1995-2004 рр. - до 85 %.

Як відомо, вартість мінімального споживчого бюджету передбачає забезпечення мінімальних потреб у продуктах харчування і товарах широкого вжитку. У розвинутих країнах цей показник є межею бідності. В Україні він був розрахований вперше у грудні 1990 року і становив тоді 110 крб за мінімального розміру заробітної плати 80 крб (73 % від вартості мінімального споживчого бюджету). Середня заробітна плата становила 248 крб. Вартість мінімального споживчого бюджету відтоді зросла на червень 1994 року проти 1990 р. в 19 263 рази, а середня заробітна плата лише в 4206 разів. Реальна середня заробітна плата фактично знизилася з 248 до 54 крб в перерахунку на карбованці 1990 р., або в 4,6 раза. За даними Міністерства статистики України, в жовтні 1995 року вартість мінімального споживчого бюджету через зростання цін підвищилась до 21,2 млн крб, а середня заробітна плата становила лише 9,6 млн крб, купівельною спроможністю дорівнюючи 49 крб грудня 1990 року, тобто в середньому по Україні не досягала й половини межі бідності. За 1998-1999 рр. реальна заробітна плата громадян знизилася на 55 %, а реальні доходи - в 2,5 раза. Якщо показати цей процес в доларовому еквіваленті, то в 1997 р. заробітна плата становила 83,9 долара, в 1998 р. - 69, а в 1999 р. - 50 доларів. У 2000-2002 рр. вона стала ще меншою внаслідок інфляції і зростання цін. 85-90 % населення опинилися за межею бідності. Прибутки українців зменшилися у вісім разів. На оплату товарів і послуг громадяни використовували грошей в 11 разів, а на заощадження - в 40 разів менше, ніж раніше. Порівняно з початком 90-х років у 2003 р. середньомісячна пенсія зменшилася у 8-9 разів. Дещо зросла вона в 2004 р. Однак у 2005 р. внаслідок антисоціальної політики уряду В. Януковича зменшилася знову. До 2005 р. споживання м'яса на душу населення знизилося за останні п'ять років з 68 до 30 кг щорічно, молока й молокопродуктів - із 373 до 200 кг, яєць - із 270 до 150, риби - з 17-18 до 2-3 кг.

Скорочення фінансування освіти, науки, медицини, зупинення підприємств зробили безробітними понад 7 млн людей. Щорічно торгівля імпортними товарами перекачує за кордон 5-7 млрд дол., на які там додатково створено до 2 млн робочих місць.

У посланні Президента України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки" зазначається, що бідними є громадяни із середньомісячними витратами на 1 умовно дорослу особу менше 172 гривень. їх на той час налічувалося 27,8 %, а тих, хто перебував у злиденному становищі (із середньомісячними витратами на умовно дорослого менше 137 гривень) - 15,1 %.

У 2004 р. середньомісячна заробітна плата збільшилася до 542 грн. У січні 2005 року Верховна Рада встановила мінімальний прожитковий мінімум у 423 грн. У 2008 р. він становив 626 грн. Однак паралельно з ростом зарплати зростає інфляція. За 2004 - початок 2008 рр. споживчі ціни піднялися на понад 25 %, на 30-40 подорожчали продовольчі товари, промислові - на 15,4 %; послуги - на 10 %. Ці проблеми, як стверджують економісти, спричинені нераціональним використанням бюджетних коштів.

Закономірним наслідком впровадження ринкових відносин є соціальна диференціація - розшарування населення на людей багатих, середнього достатку, бідних. Але суспільство зацікавлене у формуванні міцного середнього класу, а не в поглибленні соціальних суперечностей. Однак в Україні суспільство надмірно поляризоване. Багатства багатьох людей нажиті не багаторічною підприємницькою діяльністю, а часто маніпулюванням державною власністю, ресурсами, робочою силою, спекуляціями, злочинною діяльністю.

Загострилися проблеми охорони здоров'я. Спричинене це не лише проблемами в економіці, а й корупцією і тіньовою економікою в медицині, надто високими цінами на ліки. Протягом кількох років смертність в Україні перевищує народжуваність. У 1992 р. це перевищення становило 100 тис, у 1993 р. - до 180 тис, у 1994 р. - до 200 тис, у 1998-2003 pp. - до 400 тис. Цей процес триває і надалі, включаючи і 2004-2008 pp., у всіх регіонах, особливо сільських. Нині населення України нараховує менше 46 млн осіб. За останні 10 років з карти України зникло понад 3 тис. сіл. Нині понад 100 сільських районів, на які припадає 1/4 частина сільськогосподарських угідь, є зонами демографічної кризи. Головною причиною негараздів є зниження загального рівня життя. За цим критерієм Україна наприкінці XX - на початку XXI ст. опинилася майже на 200-му місці у світі, а за рівнем дитячої смертності - на одному з перших місць. До цього призвели тяжке матеріальне становище більшості населення, непослідовність економічних реформ і особливо Чорнобильська катастрофа. На утримання лікарень в бюджеті 1998 р. виділено лише 258 млн грн., 2004 р. - 8,5 млрд гривень (44,5 % від потреби). А в 2008 р. видатки на охорону здоров'я збільшилися на 36,6 %.

Негативно впливають на стан охорони здоров'я і викиди в атмосферу щороку понад 12 млн т шкідливих речовин. За даними Держкомстату, у 2002 р. на одного громадянина України в середньому викинуто в повітря 85 кг шкідливих речовин, а в розрахунку на квадратний кілометр - 6,8 т. В Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Івано-Франківській, Запорізькій областях кількість шкідливих речовин в атмосфері значно перевищує середні показники по країні. Більш ніж у 20 містах України, де мешкає 22 % населення, забрудненість повітря в 15-17 разів перевищує гранично допустимі норми. Зони екологічного лиха охопили 20-25 % території. Це пов'язано передусім з розміщенням у цих регіонах промислових об'єктів екологічно небезпечних видів економічної діяльності (металургії, добування кам'яного вугілля і металічних руд, виробництва коксу, продуктів нафтопереробки, електроенергії та ін.).

В Україні сконцентровано виробництво до 40 % атомної електроенергетики колишнього СРСР. Зважаючи на це, у серпні 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла спеціальну Постанову "Про невідкладні заходи по захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи". Було припинено будівництво багатьох об'єктів хімічної, нафтохімічної, мікробіологічної промисловості, атомних станцій тощо. Але ситуація щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не поліпшується. Збільшилась кількість захворювань, спричинених аварією. Забруднені регіони Нижньої Наддніпрянщини, Донбасу, Дніпра, вимирає Азовське море, незадовільним є стан Чорного моря. Причинами цього є не тільки перенасичення України шкідливими підприємствами, неконтрольоване нагромадження шкідливих відходів, зокрема отриманих із-за кордону, а й недосконалість законодавчої бази природоохоронної роботи та її незадовільне функціонування.

Вкрай негативно впливає на екологічне становище в Україні і здоров'я людей масове вирубування лісів. Наслідком цього були катастрофічні повені на Закарпатті. У 2002 р., за даними Держкомстату, в Україні вирубано 376,6 тис. га лісу, майже половина з якого (181,7 тис. га) виконувала водоохоронну, санітарно-гігієнічну і оздоровчу функції. Вирубували ліс більше всього в Житомирській, Чернігівській, Ровенській, Київській областях. За даними Держкомлісу, нині площа лісів в Україні досягає 10,8 млн га, що становить 15,6 % загальної площі країни (60 млн га). Найбільша площа лісів в Україні в Закарпатській області - 51 % лісистості, найменша - в південних регіонах (3-5 %). Комплекс цих чинників зумовив деградацію українських чорноземів. Якщо на початку XX ст. вони містили 18-20 % гумусу, то на початку XXI ст. - у п'ять-шість разів менше. Площа окислених ґрунтів зросла більше ніж на 30 %, засолених і солонцюватих - на 25 %. Еродованою є понад третина всієї орної землі, а 5 млн га, в тому числі 3,5 млн сільськогосподарських угідь, зазнали радіоактивного забруднення.

Отже, без системного вирішення проблем охорони здоров'я, подолання екологічної кризи неможливий розвиток людського потенціалу в Україні.

24.6. Розвиток науки і культури на сучасному етапі

Від проголошення незалежності України культурна політика стала однією з найважливіших сфер діяльності держави. У схвалених Верховною Радою України "Основах законодавства про культуру" (1992), Законі "Про освіту" та інших законодавчих актах сформульовано основні напрями діяльності держави з питань культурного будівництва, яке є одним із вирішальних чинників національного відродження, духовного розвитку нації.

Наука і освіта. Наприкінці XX ст. в Україні актуалізувалися проблеми її національно-мовного статусу. За даними Міністерства освіти, у 1987 р. в республіці працювали 15 тис. україномовних шкіл, або майже 74 % від загальної кількості, у 2979 російськомовних школах навчалося більше половини учнів. У Києві з 300 тис. учнів тільки кожен третій навчався українською мовою. Протести громадськості проти такого становища змусили владу піти назустріч національним інтересам народів, які населяли Україну. Лише у вересні 1989 року відкрилося понад 160 шкіл з викладанням молдавською, угорською, польською та іншими мовами. У 1995 р. діяло 2413 кількамовних шкіл та 160 національно-культурних товариств.

29 жовтня 1989 року Верховна Рада України затвердила "Закон про мови в Українській PCP", який забезпечував необхідні умови для рівноправного розвитку всіх мов народів України, розширення сфери функціонування мови українського народу, яка набула статусу державної.

Кращі ідеї "Основних напрямів реформи загальноосвітньої та професійної школи" (1988) було обґрунтовано в програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), затвердженій Кабінетом Міністрів у листопаді 1993 року, яка передбачала реконструкцію системи освіти. Концепція проголосила необхідність демократизації всіх ланок середньої й вищої школи. Внаслідок цього в Україні розширюється мережа шкіл, ліцеїв із поглибленим вивченням відповідних дисциплін. Уже в 1992/1993 навчальному році працювало 4,3 тис. таких шкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл із понад 150 тис. учнів. Значно зросла кількість шкіл з українською мовою навчання. Триває реформування змісту й організаційних форм середньої і вищої освіти.

За роки незалежності відкрито нові вищі навчальні заклади недержавної форми власності (нині їх кількість наближується до 500), а також університет "Києво-Могилянська академія". У першій половині 90-х років було запроваджено систему державного ліцензування (надання дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визнання юридичного статусу діяльності, професійного рівня діяльності) вищих навчальних закладів. Проте загалом вища та середня школи України, як і все суспільство, перебуває в складному становищі передусім через хронічну нестачу коштів. Особливо занедбана в цьому плані профтехосвіта, що унеможливлює підготовку кадрів для народного господарства. За кількістю студентів у вищих навчальних закладах Україна більш ніж у два рази відстає від передових країн світу; 35 тис. українських студентів навчається за кордоном. За кордон на постійне проживання виїхали тисячі кращих фахівців, неперервно слабшає матеріальна база, відчутний дефіцит якісних підручників. Часто по кілька місяців викладачі, вчителі не отримують заробітної плати тощо. Тому в школах не вистачає понад 8 тис. учителів.