Розділ «24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов»

На Кабінет Міністрів як орган виконавчої влади покладено розроблення та реалізацію у межах його повноважень питань соціального та економічного розвитку, забезпечення гуманітарного та культурного розвитку суспільства, охорону здоров'я громадян тощо. Навесні 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі! в районах міста Києва було запроваджено посаду представника Президента України. Підпорядкована йому адміністрація формувалася на базі працівників апарату виконавчих комітетів відповідних рад. У 1994 р. у зв'язку з проблемами їх взаємодії з головами відповідних місцевих рад інститут представників Президента було ліквідовано.

Процес формування системи влади в Україні виявився тривалим і болісним. З перших років незалежності майже весь час відчувалося протистояння між Верховною Радою і Президентом України, що дестабілізувало політичну, соціально-економічну ситуацію в країні. На хвилі цих протистоянь навесні 1994 р. відбулися дострокові вибори Верховної Ради. Було обрано більш як 300 депутатів: після кількох довиборів Верховна Рада налічувала понад 400 депутатів, 25 % депутатського корпусу представляли Компартію України, 5,9 % були членами Народного руху, 5,3 % - Селянської партії, 4,1% - Соціалістичної партії України. Незначна кількість депутатів представляла деякі інші партії (УРП, КУН, УКРП, УХДП, ПДВУ, ПСУ і т. д.). 170 депутатів не належали до жодної партії. Вибори до Верховної Ради продемонстрували кризу багатопартійності. Виснажене матеріальними труднощами населення значною мірою відвернулося від носіїв політичних ідей. А в червні того ж року відбулися дострокові вибори Президента країни, за результатами другого туру яких 10 липня 1994 року переміг Л. Кучма (62 % голосів виборців).

Однак і після виборів між Верховною Радою і Президентом України продовжувалася боротьба за владні повноваження, що актуалізувало необхідність прийняття нової Конституції України, підготовку проекту якої було розпочато ще у червні 1991 року. Але через неузгодженість багатьох принципових питань, передусім стосовно того, якою республікою (парламентською чи президентською) мала стати Україна, прийняття її затягувалося. За таких умов подолати протистояння між Президентом і Верховною Радою України до прийняття нової Конституції міг Конституційний договір між ними, який було схвалено у червні 1995 року. Діяти він мав один рік, протягом якого передбачалося прийняти Конституцію України. Конституційний договір обмежував повноваження Верховної Ради та місцевих рад, розширював нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади, Президента України.

У лютому 1996 року було подано на розгляд парламенту проект нової Конституції, навколо кількох положень якої (розподіл повноважень між гілками влади, власність, державна символіка, статус російської мови, Республіки Крим) розгорнулася широка дискусія. У складних протистояннях у парламенті та поза ним, значною мірою завдяки старанням узгоджувальної комісії, 28 червня 1996 року на засіданні Верховної Ради було затверджено Конституцію України. Цей день проголошено державним святом.

Конституція визначила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, єдиним джерелом влади в якій є народ. За формою державного устрою і правління вона е унітарною республікою. Проголосивши українську мову державною, Конституція гарантує вільний розвиток інших мов. Вищою соціальною цінністю в Україні, згідно з Конституцією, є людина.

Законодавчу владу в Україні, відповідно до Конституції, здійснює Верховна Рада України. До її повноважень належать визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, установчі та контролюючі функції. За роки незалежності її очолювали: з березня 1990 року В. Івашко, з липня 1990 року Л. Кравчук, з грудня 1991 року - І. Плющ, з травня 1994 року - О. Мороз, з березня 1998 року - О. Ткаченко, з січня 2000 року - І. Плющ, з травня 2002 року - В. Литвин, з липня 2006 року - знову О. Мороз, а з грудня 2007 року - А. Яценюк.

Главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, конституційних прав і свобод громадян, згідно з Конституцією, є Президент України, який представляє державу на міжнародній арені, забезпечує державну незалежність, національну безпеку, наділений багатьма повноваженнями у внутрішній політиці.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який відповідальний перед Президентом, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді. За роки незалежності його очолювали: В. Масол (червень 1994 - березень 1995), Є. Марчук (березень 1995 - травень 1996), П. Лазаренко (травень 1996 - липень 1997), В. Пустовойтенко (липень 1997 - грудень 1999), В. Ющенко (грудень 1999 - травень 2001), А. Кінах (травень 2001 - листопад 2002), В. Янукович (листопад 2002 - грудень 2004). У лютому 2005 року його очолила Ю. Тимошенко. У серпні 2005 року уряд очолив Ю. Єхануров, а із серпня 2006 до грудня 2007 року - В. Янукович. З грудня 2007 року - Ю. Тимошенко.

Судову владу, за Конституцією, здійснюють загальні, господарські та військові суди, які утворюють судову систему України. Нагляд за дотриманням конституційних засад здійснює Конституційний суд.

Здобуття Україною незалежності каталізувало процес розвитку і консолідації політичних сил. Республіканці й демократи об'єдналися в Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), який підтримував президентський курс Л. Кравчука. Проте серед рядових членів Республіканської партії наростало невдоволення економічною політикою уряду, внаслідок якого радикальна частина УРП утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП), очолену С. Хмарою. Це прискорило і трансформацію Руху. Так, улітку 1993 р., відокремившись від НРУ, виник Всеукраїнський Рух на чолі з Л. Скорик, на той час депутатом Верховної Ради. А в 1999 р. трагічно загинув за не до кінця з'ясованих обставин лідер Руху В. Чорновіл. Того ж року НРУ остаточно розколовся на Народний рух України на чолі з Г. Удовенком і Український Народний рух під керівництвом Ю. Костенка.

Певне місце в багатопартійній системі мала Соціалістична партія України, яка виступила проти перетворення землі на товар, тотального роздержавлення промисловості. Очолює партію О. Мороз. За результатами позачергових виборів 2007 р. партія не потрапила до парламенту.

У червні 1993 року в Донецьку було проведено з'їзд КПУ, що проголосив відновлення Компартії України (забороненої у 1991), яку очолив П. Симоненко. Близьку до неї позицію проголосила Селянська партія України.

У вересні 1991 року відбувся установчий з'їзд Ліберальної партії України, яка ратувала за утворення в Україні ринкової економіки; у квітні 1993 року - установчий з'їзд партії Трудовий конгрес України, яка виступила за врахування інтересів широких мас у процесі реформ і перетворення виробника на власника виробництва; влітку 1993 р. -установчий з'їзд Української партії солідарності та соціальної справедливості, пріоритетними для якої було проголошено соціальні аспекти реформ, солідарність трудящих у межах СНД. У березні 1992 року, вперше після Другої світової війни, відбулася конференція ОУН, яка трансформувалась у Конгрес українських націоналістів (КУН). Того року виникла ще одна права партія - Соціал-націоналістична партія України (СНПУ). Наприкінці лютого - на початку березня 1996 року внаслідок злиття Трудового конгресу України і Партії демократичного відродження України засновано Народно-демократичну партію України.

Погіршення стану життя народу активізувало діяльність політичних партій, спричинило виникнення нових. На політичну арену вийшли Міжрегіональний блок реформ (МБР), Соціал-демократична партія, Українська партія справедливості, Партія прав людини, Прогресивно-соціалістична партія.

Суспільно-політична діяльність партій і блоків активізувалася напередодні виборів до Верховної Ради України 29 березня 1998 року. Всього в голосуванні взяло участь 26 млн 571 тис. 273 особи, або 70,78 % від загального числа виборців України, що майже на 5 % менше, ніж у попередніх виборах. Вперше в політичній історії України вибори відбулися на змішаній основі: 50 % (225 осіб) депутатів обрано за партійними списками. 50 %- у мажоритарних округах. П'ятивідсотковий бар'єр подолали Компартія України, Народний рух України, блок Соціалістичної і Селянської партій, Партія зелених, Народно-демократична партія, об'єднання "Громада", Соціал-демократична партія (об'єднана). Головою Верховної Ради України було обрано О. Ткаченка.

На позиції представників різних політичних сил помітно вплинула президентська кампанія 1999 р., внаслідок якої до другого туру виборів пройшли чинний на тоді Президент Л. Кучма та лідер Комуністичної партії України П. Симоненко. Переміг Л. Кучма.

Кучма Леонід Данилович (нар. 1938) - народився на Чернігівщині. Закінчив Дніпропетровський університет. З 1960 р. працював інженером, потім провідним конструктором, секретарем парткому, генеральним директором ВО "Південний машинобудівний завод" у Дніпропетровську. У 1990 р. обраний народним депутатом УРСР. З жовтня 1992 по вересень 1993 року - Прем'єр-міністр. З 1994 р. - Президент України. У 1999 р. переобраний на другий термін Президентом України.

Вибори до Верховної Ради України 31 березня 2002 року теж супроводжувалися гострою політичною боротьбою за участю приблизно такої самої кількості виборців, як і в 1998 р. Вибори продемонстрували протестні настрої в суспільстві, що засвідчила поразка на них проурядових партій. Це відобразилося в чисельності парламентських фракцій: "Наша Україна" - 112; КПУ - 65; Партія промисловців і підприємців разом з "Трудовою Україною" - 38; "Регіони України" - 35; СДПУ(о) - 33; "Єдина Україна" - 29; Блок Юлії Тимошенко - 23; СПУ - 21; НДП - 18; "Народовладдя" - 17; "Аграрії України" - 16, "Демократичні ініціативи" - 16; "Європейський вибір" - 15; позафракційні - 12. Не потрапили до парламенту Прогресивна соціалістична партія України, Партія зелених, "Жінки України" та ін.

За ставленням до політики Президента України з урахуванням участі партій у президентській виборчій кампанії 1999 р., позицій у Верховній Раді серед партій України можна було умовно виокремити такі групи:

1) партії, що підтримували політику Президента Л. Кучми (Аграрна партія України (АПУ), Народно-демократична партія (НДП), СДПУ(о), Демократичний союз, "Трудова Україна", Українська партія справедливості (УПС), Ліберальна партія України (ЛПУ), ДемПУ, Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія солідарності України (ПСУ) та ін.). У 2004 р. окремі з них почали займати стримано критичну позицію до президентського курсу;