Розділ «24. Україна на шляху до незалежності і її розвиток за сучасних умов»

Створена у 1990 р. Об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) обстоювала позиції демократичного соціалізму, вважаючи його не соціально-економічною моделлю, а постійним процесом, за якого забезпечуються громадські свободи і конкуренція різних форм власності. Соціал-демократична партія України (СДПУ), заснована в тому ж році, виступала за федеративний устрій України, а її відносини з іншими республіками СРСР рекомендувала будувати на конфедеративних засадах.

Партія зелених України виступала за створення екологічного солідарного суспільства, в якому інтереси людей поєднувалися б із вищими біосферними законами природи. Вона критикувала і соціалізм, і капіталізм, ратуючи за консолідацію суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини, за рівноправність усіх форм власності й досягнення реальної незалежності України як повноправного члена ООН. Згодом ці нечисленні за своїм складом партії долучилися до процесу боротьби за незалежність України.

Не обминули соціально-політичні зміни і Компартію України. З неї вийшли сотні тисяч людей. У січні 1990 року в КПРС заявила про себе група реформаторів, яка згодом оформилась у Демократичну платформу, метою якої було перетворення КПРС на партію парламентського типу. На конференції Демплатформи (червень 1990) було вирішено вимагати на XXVIII з'їзді КПРС скасування монополії однієї ідеології в партії, відмови від комунізму як мети КПРС, надання права на створення фракцій. Аналогічні позиції займали і прихильники Демплатформи в КПУ. На XXVIII з'їзді КПУ вони виступили за деполітизацію органів КДБ, МВС, реорганізацію КПРС, перетворення її на союз компартій республік. Через неприйняття цих вимог Демплатформа у грудні 1990 року вийшла з КПУ, утворивши Партію демократичного відродження України (ПДВУ). Щодо національно-державного будівництва вона перебувала на конфедеративних засадах.

У травні 1991 року утворилася Конституційно-демократична партія України, яка виступала за ненасильницьке реформування радянської системи, приватну власність на засоби виробництва. У цей час активно включилась до політичного життя України Демократична партія України, платформа якої майже не відрізнялася під платформ інших партій демократичного напряму.

З метою об'єднання демократичних сил керівники кількох партій скликали в січні 1991 року Демократичний конгрес України. Через відсутність практичних результатів його діяльності деякі політичні партії разом з діловими колами на початку 1992 р. заснували об'єднання демократичних сил "Нова Україна", яке з часом опинилося перед проблемою суперечностей ліберального, ліберально-консервативного і соціал-демократичного напрямів у своїй політиці.

Наростання демократичних процесів, ослаблення позицій Москви, ролі Компартії України в суспільно-політичному житті республіки мало своїм наслідком ухвалення Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року історичної ваги документа - Декларації про державний суверенітет України, яка проголосила "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах". У ній сформульовано основний принцип державотворення в Україні: "Українська PCP самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя". Йшлося в Декларації і про економічну самостійність України ("Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси... є власністю народу").

У серпні 1990 року було прийнято Закон УРСР про економічну самостійність Української PCP, який проголошував власність "народу республіки на її національне багатство і національний доход". Цим забезпечувалися умови прийняття законодавчих актів про власність, про підприємство, про інвестиційну політику тощо, що повинно було сприяти поліпшенню економічної ситуації в Україні. У жовтні 1990 року було прийнято "Основні напрями зі стабілізації народного господарства для переходу до ринкової економіки", а через місяць - "Концепцію переходу Української PCP до ринкової економіки". Проте всі ці документи не передбачали конкретних способів реалізації сформульованої мети.

Виникнення і консолідація опозиційних партій та об'єднань свідчили про зародження реального плюралізму у політичній сфері як важливого чинника подальших політичних, соціально-економічних перетворень.

24.2. Проголошення і розбудова Української незалежної держави

У процесі піднесення суспільно-політичної активності населення дедалі відчутним ставав конфлікт між суспільством і владою, яка не зважувалася на радикальні зміни в усіх сферах життя. Навесні 1991 р. прокотилася чергова хвиля шахтарських страйків. У1991 р. для об'єднання сил робітничого руху розпочала свою роботу Всеукраїнська організація солідарності трудящих (ВОСТ).

Наприкінці 1990 - на початку 1991 pp. політична та економічна ситуація в СРСР ще більше загострилася. Відцентрові тенденції поставили колись монолітну імперію на грань розвалу. Під тиском радикально налаштованих у багатьох республіках демократичних сил влада мусила призначити на 17 березня 1991 року проведення Всесоюзного референдуму, у бюлетені якого значилося досить хитро сформульоване питання: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?". Верховна Рада України вирішила одночасно із загальносоюзним референдумом провести опитування населення УРСР, якому було запропоновано дати відповідь на запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?". Тоді з 37,7 млн дорослих громадян республіки 22,1 млн, або 58,59 % внесених у списки для голосування (70,16 % тих, хто взяв участь у голосуванні), висловилися за збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, а 25,2 млн (відповідно 66,92 % і 80,17 %) - за входження України в Союз суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет.

Перед тим, у лютому 1991 року, Верховна Рада УРСР, зважаючи на настрої певної частини населення Кримського півострова, відновила Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, що активізувало сепаратистські настрої і посилення руху за приєднання до Росії цього регіону.

Піком політичної кризи в СРСР стала спроба противників реформ силоміць повернути країну до адміністративно-командних порядків. 19 серпня 1991 року в країні було оголошено надзвичайний стан, створено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолили Прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ В. Пуго, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, віце-президент СРСР Г. Янаєв та ін. Верховна Рада України, очолювана Л. Кравчуком, попри тиск із Москви, посилаючись на пріоритет власного законодавства, зайняла нейтрально-вичікувальну позицію. Після провалу заколоту 24 серпня відбулася позачергова сесія Верховної Ради, яка ухвалила Акт проголошення незалежності України, в якому зазначалося, що "на території України мають чинність виключно Конституція і закони України". У Постанові Верховної Ради "Про проголошення незалежності України" було вирішено 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності, а також прийнято постанови, що передбачали створення Збройних сил, Служби безпеки України (СБУ), Національного банку. Передбачалося запровадження власної грошової одиниці, всі підприємства союзного підпорядкування на території республіки проголошувалися її власністю. Компартія республіки почала розвалюватися. Невдовзі заявила про саморозпуск і компартійна більшість у парламенті - "група 239".

Як і передбачалося постановою Верховної Ради України, 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум. Понад 90 % громадян, які взяли участь у ньому (31,9 млн осіб), проголосували за незалежність України, підтвердивши своє прагнення жити у вільній, незалежній державі. Того дня було обрано Президентом України Л. Кравчука, який у боротьбі зі своїми конкурентами (В. Гриньов, В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, О. Ткаченко, І. Юхновський, Л. Табурянський) набрав 61,59 % голосів виборців.

Кравчук Леонід Макарович (нар. 1934) - народився на Рівненщині. У 1958 р, закінчив економічний факультет Київського державного університету. Працював викладачем політекономії в Чернівецькому фінансовому технікумі. Кандидат економічних наук. З 1960 р. на партійній роботі, з 1970 р. - в апараті ЦК КПУ. Влітку 1990 р. обраний Головою Верховної Ради УРСР, одночасно працював секретарем ЦК КПУ. Протягом 1991- 1994 р. - Президент України. З 1994 р. - народний депутат.

Проголошення незалежності започаткувало якісно новий етап в історії України. Це була третя спроба домогтися незалежності (перша відбулась у 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М. Грушевського і В. Винниченка).

7-8 грудня 1991 року в Віловезькій Пущі Президент України Л. Кравчук, Голова Верховної ради Республіки Білорусь С. Шушкевич і Президент Росії Б. Єльцин констатували розпад Радянського Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності незалежних держав (СНД). 21 грудня в Алмати Декларацію про утворення СНД підписали керівники країн Середньої Азії, а також Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Молдови, Росії. СРСР перестав існувати. Незалежність України стала реальним фактом. У січні 1992 року синьо-жовтий прапор було визнано Державним прапором України, затверджено малий Державний герб України і Державний гімн ("Ще не вмерла України..." на слова П. Чубинського).

Після проголошення незалежності посилилися суперечності між Українською державою та імперськи налаштованими політичними колами Росії, які почали натякати на ймовірність перегляду кордонів з Україною, якщо вона виступить проти відновлення союзної держави.

Перехід від напівколоніального становища до побудови власної державності був складним і суперечливим. Українське суспільство не мало досвіду державотворчих дій. не було й науково обґрунтованої моделі побудови незалежної і суверенної держави. Становище ускладнювалося низькою економічною та політичною культурою суспільства, зумовленою надто тривалим пануванням адміністративно-командної системи. Державотворний процес в Україні передусім повинен був забезпечити формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. На той час діяла Конституція 1978 р., до якої було внесено протягом 1991- 1996 рр. майже 200 поправок.

Вищим законодавчим органом влади в Україні проголошено Верховну Раду, яка обирається раз на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Найважливішими повноваженнями Верховної Ради є затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм, прийняття законів, внесення змін до Конституції України тощо. Інститут Президентства було запроваджено 5 липня 1991 року законом Верховної Ради, за яким обов'язки глави держави та керівника виконавчої влади покладено на Президента України, котрий обирається всенародним голосуванням один раз на 5 років. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-міністра.