Розділ «49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ»

Ви є тут

Географія

За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розмішених у розвинутих країнах, чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.

Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісове й лісопромислове господарство, рекреаційне обслуговування, природоохоронні функції). Тому сільське розселення характеризується меншою людністю поселень, переважанням малоповерхової забудови і поширеністю односімейних житлових будинків. У більшості країн і районів основну частину сільського розселення становлять поселення, що безпосередньо пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. А втім, існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, а також змішані агропромислові. У розвинутих країнах сільське розселення існує в умовах скорочення числа сільського населення і частки зайнятих у сільськогосподарському виробництві. У країнах, що розвиваються, спостерігається зростання абсолютної чисельності сільського населення. Сільське розселення — переважна форма в Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.

Про загальну кількість сільських поселень на земній кулі немає даних, оскільки в багатьох країнах враховуються лише територіальні одиниці, а не окремі сільські поселення. Крім того, водних місцевостях відокремлені житла, ферми, хутори розглядаються як самостійні сільські поселення, а в інших — як частини більших сільських поселень. Орієнтовно, включно з односімейними житловими точками, у світі — 12—20 млн.сільських поселень. В Україні — 28,6тис. сільських поселень (1991 p.), у тому числі 5,6 тис. малих (менше 100 жителів), 5,0 тис. великих (понад 1000 жителів), причому в останніх проживає 54,6 % сільського населення країни.

Національний склад населення — розподіл населення за ознакою національної належності до певного етносу. Дослідники налічують у світі близько 5 тис. різних народів — від найдрібніших племен, чисельність яких вимірюється сотнями, а то й десятками осіб (аі шаман німім копії — в Індії, тоала — в Індонезії, ботокуди — у Бразилії, ямана — в Аргентині і Чилі та ін.), до найбільших націй, що об'єднують десятки й сотні мільйонів людей: китам ці-хан ь (1120 млн.), гіндустанці (240 млн.), американці США (205 млн.), бенгальці (200 млн.) та ін. 321 народ, чисельність кожного з яких перевищує 1 млн. осіб, становить 96,2 % усього населення Землі, причому 79 народів чисельністю понад 10 млн. осіб кожний становлять більше 4/5 людства.

Етнос (від грец. ethnos — суспільство, група, плем'я, народ) — історично сформована стійка спільність людей; плем'я, народність, нація. Основними умовами виникнення етносу є спільність території та мови, які виступають потім і як ознаки етносу; інколи етнос утворюється і з різномовних груп (скажімо, численні нації Америки). З розвитком усередині етносу складаються характерні риси матеріальної та духовної культур, групових психологічних характеристик, виробляється етнічна самосвідомість. Сформований етнос виступає як соціальний організм, що само відтворюється завдяки етнічно однорідним шлюбам і передаванню новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації тощо. Для забезпечення стійкого існування етнос прагне до створення соціально-територіальної організації (держава чи національна автономія).

Мова — система членороздільних звуків, що стихійно виникла в людському суспільстві, постійно розвивається, призначена для цілей комунікації та здатна відобразити всю сукупність знань і уявлень просвіт. Вона є могутнім засобом розвитку людини, невідомості, всього суспільства. Загальне число мов народів світу лінгвісти визначають у 5 тис. Назвати точну цифру вони не можуть через слабку дослідженість мовознавцями ряду регіонів світу (Південної Америки, Австралії, Нової Гвінеї та ін.) та умовності відмінностей між різними мовами й діалектами однієї мови.

До найпоширеніших мов світу належать (приблизна кількість людей, які розмовляють даною мовою, в млн. осіб, початок 1990-х роках): китайська (1200), англійська (450), гінді та близька до неї урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська та арабська (по 180), португальська (150), японська (123), німецька й французька (по 100). Переліченими 12 мовами розмовляє майже 2/3 всього людства. Шість із цих мов (англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська) є офіційними і робочими мовами ООН.

Релігія (від лат. religio — побожність) — система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей пояснює та реагує на те, що вважає надприродним і священним. Вона значною мірою зумовлює мораль і етику, світосприймання й мету життя, культурний клімат суспільства й соціальні відносини, характер і типи економічного розвитку.

Релігійний склад населення світу має таку структуру: приблизно 1800 млн. осіб — християни, 880 мли — мусульмани, 720 мли — індуїсти, 310 млн. — буддисти, 200 млн. — конфуціанці, 90 млн. — синтоїсти, 30 млн. — даосисти, 13 млн. — іудаїсти.

Із християн найчисленніші — католики (1000 млн.осіб), за ними — протестанти (570 млн). Православні разом із послідовниками інших східних церков налічують приблизно 155 млн.осіб.

Християнська цивілізація — найпоширеніша у світі. Вона охоплює Європу, Америку, Австралію, значну частину Африки й Азії. її духовним підґрунтям є християнство (християнська релігія з канонами життя й діяльності людей). Християнство виникло в І ст. н. е. у східній частині Римської імперії, а далі поширилося по всьому світі.

Виникнення й поширення християнства пов'язане з образом Ісуса Христа, який своїми стражданнями і смертю, згідно з християнським ученням, спокутував гріхи людства.

Ісламська цивілізація порівняно молода. Вона розпочала свій переможний поступ на початку VII ст. з Аравійського півострова на країни Близького Сходу, Північну Африку, а далі — в інші регіони світу. Підвалина її духовності — ісламська релігія з догмами й канонами життя та діяльності суспільства.

Індійська цивілізація склалася в Південній Азії на засадах системи релігійних учень, відомих як індуїзм. Його прихильники — більшість населення сучасної Індії (а також частково Непалу, Шрі-Ланки та Малайзії). Пов'язаний із вшануванням богів Брахми, Вішну, Шиви. Найважливіші догмати — вчення про одвічну соціальну первинність (касти), переселення душ і відплату за земне життя. Для індуїзму характерні поклоніння деяким тваринам (корові, мавпі), вшанування окремих річок (Ганг).

З індуїзмом та індуїстською цивілізацією взагалі тісно пов'язаний буддизм, що виник у VI—V ст. до н.е. в Індії як опозиція до кастового ладу та його ідеології—брахманізму. Основні догмати вчення Будди — про рівність усіх людей у стражданні та їхнім праві на спасіння, про перевтілення живих істот. Буддизм поширений у Шрі-Ланці, країнах Індокитаю, Японії, Кореї, частково в Китаї, Монголії.

Трудові ресурси — частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними й духовними здібностями, загальноосвітніми та професійними знаннями для роботи в господарстві. Кількість працездатного населення обумовлюється загальною його чисельністю, віковим і статевим складом (що більше жінок, дітей і людей похилого віку, то нижча питома вага працездатного населення), чисельністю працюючих підлітків та осіб пенсійного віку, межами працездатного віку, встановленого в даній країні. Якщо у визначенні нижньої межі працездатного віку між країнами істотних відмінностей немає (здебільшого 16 років), то різниця в рівнях верхньої межі досягає 20 років. Це пояснюється різною середньою тривалістю життя і матеріальними можливостями суспільства забезпечити пенсіями людей похилого віку. Якщо в більшості країн світу верхню межу працездатного віку встановлено у 60—65 років, то в ряді країн Азії та Африки вік виходу на пенсію визначено у 50 років, а в країнах із високою тривалістю життя (Данія, Швеція) — 67 і навіть 70 років (Норвегія). Близько половини країн світу не встановлює різниці у віці виходу на пенсію чоловіків і жінок. В інших — жінки мають право виходу на пенсію на три (США, Швеція) або п'ять років раніше від чоловіків (Швейцарія, Фінляндія та ін.). До трудових ресурсів України належить працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років, жінки у віці від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві. У країнах, що розвиваються і мають високий приріст населення, трудові ресурси складають 50—55 % усієї чисельності населення; в Україні та більшості розвинених країн — 61—62 %. Питома вага трудових ресурсів серед міського населення вища, ніж серед сільського. Так, у великих і середніх містах вона становить 62— 65 %, а в сільській місцевості знижується до 56-57 %.

Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка зазвичай приносить їм заробіток (трудовий дохід). Міжнародною організацією праці визначено найважливіші принципи зайнятості. Серед них — виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці. Примушування (вбудь-якій формі) до праці не допускається, крім випадків, що встановлюються законодавством. Держава несе відповідальність за здійснення політики зайнятості, спрямованої на створення умов для реалізації права громадян на працю. Реалізація зайнятості включає систему соціально-економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та участю його в суспільно корисній діяльності. Зайнятість відображає весь комплекс взаємозумовлених економічних, соціальних і демографічних процесів розвитку суспільства і є важливою характеристикою його зрілості й прогресивності. Кількісно вона характеризується рівнем залучення населення (або окремих його груп) до суспільно корисної діяльності; вимірюється співвідношенням кількості зайнятих у господарстві до загальної кількості населення або його працездатної частини. Зайнятість характеризують також за такими основними пропорціями: розподіл зайнятих між сферами трудової діяльності й підготовка до неї (навчання з відривом од виробництва); розподіл між галузями господарства; поділ на зайнятих розумовою і фізичною працею тощо.

Економічно активне населення — частина населення, зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить їй прибуток. Термін "економічна активність населення" застосовується в міжнародній стандартній системі понять. Відповідно до рекомендацій ООН до економічно активного населення належать не лише фактично працюючі, а й безробітні, які шукають оплачуваної роботи, а тому виокремлюється працююче економічно активне населення. У міжнародній статистиці частка економічно активного чоловічого населення, зайнятого в сільському господарстві, є показником, за яким країни поділяються на індустріальні (менше 35 %), напівіндустріальні (35—59 %) та аграрні (60 % та більше). Рівень економічно активного населення у країнах, що розвиваються, нижчий, ніж у розвинутих.

Ринок праці — це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб включення робочої сили в економічну систему. Він характеризує форми й методи погодження та регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов'язані з організацією, використанням та оплатою найманої праці. Сформувалися різні моделі ринку праці, що відображають його організацію, структуру й функціонування. Японська модель базується на довічному наймі, який гарантує зайнятість працівника до пенсійного піку (55—60 років). Ця система найму передбачає підвищення розмірів матеріальних благ (зарплати, премій, соціальних виплат) залежно від віку. Вона прищеплює робітникам творче ставлення до праці та забезпечує високу якість роботи. Працівник довічного найму не підлягає звільненню. Всі проблеми вирішуються скороченням робочого часу або відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу. Система поширюється лише на постійний персонал фірми. Модель США передбачає децентралізацію ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість, про допомогу безробітним, свої фонди страхування. Під час спаду в економіці або через нерентабельну роботу практикують звільнення працівників. Щорічно працівники фірми підписують колективні договори з адміністрацією, в яких рівень зарплати та її підвищення пов'язані з рівнем і зростанням продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25 % працівників, а решта зайнята на основі контрактів, укладених на тривалий час. У контрактах зарплата залежить від складності роботи. Шведська модель базується на активній політиці держави і фірм у вирішенні проблем зайнятості населення і має такі економічні засади: обмежувальна фіскальна політика; здійснення політики "солідарності" в заробітній платні, що забезпечує рівновагу в оплаті однакової праці, незалежно від фінансового становища підприємства; здійснення активної політики на ринку робочої сили; реалізація селективного економічного росту, який полягає в державній підтримці секторів із низькими економічними показниками, але необхідних для суспільства. Модель гнучкого ринку праці передбачає мобільність праці; територіальну, галузеву та іншу рухливість працівників; дистанційну гнучкість: оптимальне розосередження працівників по виробництвах, підприємствах, філіях; гнучку зайнятість; еластичність і маневреність організаційних форм найму і трудової діяльності; функціональну гнучкість: взаємозамінюваність працівників, що володіють різнобічними професійними навичками; гнучкі системи оплати праці. У США і країнах ЄС 2/3 працюючих за наймом належать до традиційно зайнятих, І/З — до гнучкої робочої сили. Адміністративно-командна модель характеризується відсутністю механізму стимулювання ефективного використання робочої сили, централізованим установленням рівня зарплати, дефіцитом робочої сили, недооцінкою послуг, спрямованих на управління капіталом.

Безробіття — переважання пропозиції вільної робочої сили над попитом на неї, їх кількісна і структурна (територіальна, професійно-кваліфікаційна та ін.) розбіжність; одна з важливих характеристик соціально-економічного життя в цілому, а також ринку праці. Основні показники безробіття: рівень — частка безробітних в економічно активному населенні, тривалість — проміжок часу з моменту початку пошуку роботи ідо працевлаштування або до періоду, що розглядається. У розвинутих країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, які зареєстровані в урядових службах зайнятості та шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону до іншого; від професії до професії; з одного етапу життя — в інший (скажімо, навчання — робота — пенсія). Воно пов'язане з пошуками або чеканням роботи у найближчому майбутньому. Структурне безробіття виникає під впливом науково-технічного прогресу і змін у структурі споживчого попиту, що ведуть до масштабних структурних перетворень економіки і закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, переходу до ресурсо-зберігальних технологій тощо. Циклічне безробіття викликається спадом, тобто фазою економічного циклу, яка характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари і послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною і залежить від багатьох чинників. Воно може становити 4—6 %. Конкретний рівень безробіття в тій чи іншій країні найчастіше обумовлюється рівнем розвитку господарства, фазою економічного розвитку, науково-технічним потенціалом тощо.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Географія» автора Я.Б.Олійник на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ЗЕМНОЇ КУЛІ

  • 2. ГЕОГРАФІЧНА КАРТА

  • 3. ФОРМА І РУХ ЗЕМЛІ

  • 4. ЛІТОСФЕРА І РЕЛЬЄФ

  • 4.5. Внутрішні сили, що зумовлюють зміни земної кори

  • 4.6. Утворення материків та океанів

  • 4.7. Форми земної поверхні: рівнини, низовини, плоскогір'я, гори і нагір'я

  • 4.8. Гори складчасті, брилові, складчасто-брилові

  • 4.9. Поняття про річкову долину

  • 4.10. Значення рельєфу в господарській діяльності людини

  • 4.11. Мінерали і гірські породи, що складають земну кору

  • 4.12. Надра та їх охорона

  • 5. АТМОСФЕРА

  • 6. ГІДРОСФЕРА

  • 6.6. Температура і солоність води

  • 6.7. Рух води у Світовому океані. Морські течії

  • 6.8. Господарське значення морів

  • 6.9. Розчленованість берегової лінії

  • 6.10. Підземні води. Джерела

  • 6.11. Використання підземних вод і джерел

  • 6.12. Річка та її частини. Живлення річок

  • 6.13. Басейни і вододіли

  • 6.14. Канали та водосховища

  • 6.15. Використання річок у господарській діяльності людини

  • 6.16. Озера, типи озерних улоговин та їх господарське використання

  • 6.17. Болота та їх використання

  • 6.18. Льодовики

  • 7. БІОСФЕРА

  • 8. ГЕОГРАФІЧНА ОБОЛОНКА

  • 9. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД ЧАСТИН СВІТУ ТА МАТЕРИКІВ

  • 9.5. Австралія

  • 9.6. Антарктида

  • ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

  • 10.3. Джерела географічної інформації

  • 11. РЕЛЬЄФ, ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА І КОРИСНІ КОПАЛИНИ

  • 12. КЛІМАТ І КЛІМАТИЧНІ РЕСУРСИ

  • 13. ВНУТРІШНІ ВОДИ

  • 14. ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ, ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

  • 15. РОСЛИННІСТЬ І ТВАРИННИЙ СВІТ

  • 16. ПРИРОДНІ КОМПЛЕКСИ І ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

  • 16.2. Зміни ландшафтів України за історичний час

  • 16.3. Класифікація ландшафтів

  • 16.4. Фізико-географічне районування України, його наукове і практичне значення

  • 16.5. Природно-господарська характеристика природних зон України

  • 16.6. Природні комплекси морів, що омивають Україну. Проблеми використання і охорони їхніх вод

  • ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ

  • 18. НАСЕЛЕННЯ І ТРУДОВІ РЕСУРСИ

  • 19. ФОРМУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ ТА ЙОГО СТРУКТУРА

  • 20. ПРОМИСЛОВІСТЬ

  • 21. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС

  • 22. МЕТАЛУРГІЙНИЙ КОМПЛЕКС

  • 23. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС

  • 24. ХІМІЧНИЙ КОМПЛЕКС

  • 25. ЛІСОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС

  • 26. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС

  • 27. СОЦІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС

  • 28. АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (АПК)

  • 29. ТРАНСПОРТНИЙ КОМПЛЕКС І МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

  • 30. УКРАЇНА І СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

  • 31. ЕКОНОМІЧНІ РАЙОНИ

  • 32. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ УМОВ І ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ЇХ ОХОРОНА

  • 33. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА ТА ЇХ ПРОЯВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

  • 34. ГЕОГРАФІЯ СВОЄЇ ОБЛАСТІ (НА ПРИКЛАДІ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

  • ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ

  • 35.6.1. Європа

  • 35.6.2. Азія

  • 35.6.3. Африка

  • 35.6.4. Америка

  • 36. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

  • 37. ГЕОГРАФІЯ СВІТОВИХ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

  • 37.2.1. Мінеральні ресурси

  • 37.2.2. Земельні ресурси

  • 37.2.3. Лісові ресурси

  • 37.2.4. Водні ресурси

  • 37.2.5. Природні ресурси Світового океану

  • 38. ГЕОГРАФІЯ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

  • 39. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

  • 40. ГЕОГРАФІЯ ПРОМИСЛОВОСТІ СВІТУ

  • 41. ГЕОГРАФІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

  • 42. ГЕОГРАФІЯ ТРАНСПОРТУ

  • 42.2.1. Залізничний транспорт

  • 42.2.2. Автомобільний транспорт

  • 42.2.3. Розвиток і розміщення морського транспорту

  • 43. ЗОВНІШНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

  • 44. МІЖНАРОДНИЙ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ

  • 45. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА

  • 45.2.1. Демографічна проблема

  • 45.2.2. Екологічна проблема

  • 45.2.3. Енергетична проблема

  • 45.2.4. Продовольча проблема

  • 45.2.5. Проблема війни і миру

  • 45.2.6. Проблеми освоєння ресурсів океану та способи їх вирішення

  • 46. ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН СВІТУ

  • ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ

  • 48.8.1. Природні зони

  • 48.8.2. Моря

  • 49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ
  • 50. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

  • 51. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСТВА КРАЇНИ

  • ГЕОГРАФІЯ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ

  • ПРОГРАМА З ГЕОГРАФІЇ ДЛЯ ВСТУПНИКІВ ДО ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ

  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  • ПРО АВТОРІВ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи