Розділ «49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ»

Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей (мігрантів) через кордони тих чи тих територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш тривалий період. Однією з основних ознак міграції населення є перетинання адміністративного кордону території (держави, області, населеного пункту і т. д.). На цій основі вирізняють насамперед зовнішню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію. Зовнішня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того самого населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Розрізняють міграцію сільського населення і міського, міжміську міграцію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки "село — місто", "місто — місто", "місто — село", "село — село". За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану за участі держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, шо проводиться силами й засобами самих мігрантів. Головні причини міграції населення — соціально-економічні, політичні, воєнні, екологічні. Міграція населення відіграла велику роль у розвиткові людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії справило велике переселення народів (масові міграції гунських, німецьких, слов'янських, аланських та інших племен переважно в IV— VII ст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були спричинені Першою та Другою світовими війнами, а нещодавно — розпадом СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні, політичні та релігійні причини. Набула поширення міграція спеціалістів до розвинутих країн із менш розвинутих ("відплив інтелектів")'

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб найманої праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього господарства. Основні потоки ро-бітників-мігрантів спрямовані до Західної Європи і США. В Західній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей—близько 14 млн.осіб, що становить від 5 до 25 % усіх працюючих за наймом у розвинутих західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80 % усіх робітників-будівельників, у Бельгії—50 % шахтарів, у ФРН — 40 % робітників автомобільних заводів.

Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається громадянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Розрізняють такі типи біженців: екологічні (після техногенних і природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні — етнічні (за міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 р. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х роках — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. становила 1,8 млн.осіб (без палестинців), 1981 р. — 6,8 млн.(крім того, палестинців — 1,9 млн.), 1993 p. — 18 млн.

Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоловіків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на 33,9 млн. У101 країні світу більше жінок, у 84 — більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неоднакова в розвинутих країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить 48,2 %, у других — 50,9 %). Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їхнього життя. У країнах Південної Азії і в Китаї чоловіків на 63,4 мли більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн, в Індії — на 24,4 млн, у Пакистані — на4,5 млн, у Бангладеш — на 2,8 млн). В Африці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять 53,0 % населення, в Єгипті - 50,9, в Тунісі – 50,4 %). У Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. В Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції характерні й для Північної Америки. В Австралії і Океанії дещо переважають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в середньому 104— 107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлопчиків приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідношення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похилого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточно не з'ясовані.

Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами й віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно-або п'ятирічними групами. Для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи: 0—14 років, 15—64 роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. у світі спостерігалася така вікова структура населення: 0—14 років — 32,0, 15—64 роки — 61 %; у країнах із високим доходом відповідно — 20,5 і 66,8 %; у країнах із середнім доходом — 36,2 і 58,7 %; у країнах із низьким доходом — 33,5 і 60,0%.

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1 % у 1950 р. до 6 % у 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7 % у 1950 р. до 13,5% у 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5 %, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0,Азія-5,0%.

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення населених пунктів до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис, Непалі — 5 тис, США — 2,5 тис, Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої густоти населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів). До категорії міст в Україні відносять населені пункти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіонах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах проживання та ін. Міське розселення характеризується такими властивостями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв'язками між поселеннями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського населення в загальній його чисельності. Динаміка урбанізації виглядає так. У 1800 р. частка міського населення становила близько 3 %, 1850 р. — 6,4, 1900 р. — 19,6, 1992 р. - 43 %. В Австралії, Північній

Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії 1990 р. переважало міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинуті країни (1990 р.): в Європі — Великобританія (89,1 %), Швеція (84 %), Бельгія (96,9 %) та ін.; у Північній Америці — США (75 %), Канада (77,1 %); в Латинській Америці — Венесуела (90,5 %), Аргентина (86,3 %); в Азії — Ізраїль (91,6 %), Кувейт (95,6 %), Японія (77 %); Австралія (85,5 %); в Африці — ПАР (59,5 %), Туніс (54,3 %). Коли частка міського населення перевищує 70 %, темпи урбанізації зазвичай сповільнюються.

Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й зростання міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинутих країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерними є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі. Ці процеси — контрурбанізація в розвинутих країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, — пов'язані зі змінним характером потоків міграції.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залученням сільських жителів до міської культури, а з іншого—з допомогою втягування сільських поселень провідними міськими центрами у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що формуються на базі великих міст.

Місто—населений пункт, віднесений згідно із законодавством держави до категорії міст, який має, як правило, значну (порівняно з сільськими поселеннями) чисельність населення, зайнятого переважно у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею, здебільшого досить стійкою. Населення міст 1992 р. становило 43 % всього населення світу. Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світі близько 2,4 тис, утому числі понад 200 з них мають більше і млн. жителів (в Україні — 5). Перші міста виникли в IV—НІ тис. до н. е. в Месопотамії, Єгипті, Сирії, Індії, Китаї в басейнах та поблизу великих рік. На території України міста відомі з І тис. до н. е. на узбережжі Чорного моря (античні міста-держави Північного Причорномор'я). Міста є надзвичайно складним соціальний організмом, економіко-географічним, архітектурним, інженерно-будівельним, культурним комплексом. У них зосереджено адміністративно-політичні, промислові, транспортні, військові (міста-фортеці), культурні, наукові, рекреаційні (міста-курорти), релігійні (міста — релігійні центри, наприклад, Мекка) та інші функції.

Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, висунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях 1982 і 1986 pp., увійшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.

Субурбанізація (від лат. sub — під, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зон и великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами — центрами агломерацій.

Під впливом урбанізації формуються міські агломерації.

Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, що:

— виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

— вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення;

— справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення;

— має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.