У пошуках засобів проти свідомого сповільнення роботи робітників Ф. Тейлор рекомендував дотримуватись чотирьох принципів управлінської науки: наукового вивчення кожної задачі і розвитку наукових методів; копіткого підбору працівників і стимулювання виконання задач; підтримання тісного контакту з працівниками; по можливості здійснювати розподіл кожної роботи.
Розквіт школи наукового управління відповідає періоду розвитку економіки США, коли головне завдання функціонування фірми полягало в удосконаленні механізму великомасштабного виробництва, яке супроводжувалося ростом виробництва продукції стандартної якості і зменшенням затрат. Для цього періоду характерним був мінімальний державний і соціальний контроль у діяльності фірми.
Об'єктом досліджень школи наукового управління є виробничий процес, головним елементом якого є працівник. Предметом досліджень цієї школи була розробка системи методів і прийомів аналізу робочого часу і робочих рухів, нормування праці, правил підбору і навчання працівників, керівництво за допомогою психологічного впливу на них, рекомендації стимулювання росту продуктивності праці. Пропонувалось визначити управлінські функції з організації і планування праці, що є вихідним пунктом формування управління як системи. Індустріалізація праці вимагала нових методів управління виробництвом.
Обмеженість і недоліки школи Тейлора і його послідовників у значній мірі змогли подолати представники класичного напряму в менеджменті, основоположником якого став француз Анрі Файоль (1841-1925 pp.)
Як і Тейлор, Файоль підтримував раціоналістичні погляди, але об'єктом своїх інтересів він вибрав організацію в цілому, а не окремі напрями її діяльності. Він також вивчав і описував управлінську діяльність як живу, що до нього не робив ніхто. Саме Файоль був першим дослідником, який вивчав менеджмент за його функціональними ознаками, і головним його внеском у теорію управління є розгляд останнього як універсального процесу, що складається з кількох взаємозв'язаних функцій.
Наступним важливим внеском А. Файоля в теорію менеджменту є вироблення загальних принципів побудови структури організації. Однак, на думку Файоля, ці принципи повинні бути гнучкими і здатними пристосовуватися до будь-яких запитів, оскільки "в адміністративних засадах немає нічого негнучкого та абсолютного; все в них є питанням міри. Майже ніколи не використовується один і той самий принцип у схожих умовах; потрібно враховувати різні та змінювані обставини, відмінності...".
Таких принципів управління, за Файолем, є чотирнадцять: 1. розподіл праці; 2. влада та відповідальність; 3. дисципліна; 4. єдність розпорядницгва; 5. єдність керівництва; 6. підпорядкування індивідуальних інтересів загальним; 7. винагорода персоналу; 8. централізація; 9. ієрархія; 10. порядок; 11. справедливість; 12. стабільність персоналу; 13. ініціатива; 14. єдність персоналу.
Отже, для А. Файоля джерелом ефективності системи управління є управлінські принципи, головним суб'єктом використання яких повинна бути адміністрація.
Закономірним завершенням методичних розробок класичної школи стали праці М. Вебера, що створили чітку теорію організації ідеального (бюрократичного) типу. Формальне закріплення поділу праці у керуванні стало фундаментом побудови ієрархічних структур як одного з найважливіших методів бюрократичної організації. Його основу склали рекомендації і правила примусової системи робіт і жорсткого нормування, що виключають індивідуалізований вплив працівників на виробництво. У цих умовах від людини не були потрібні ні ініціатива, ні творчість, ні самостійні рішення.
Крім того, Файоль склав перелік якостей, якими, на його думку, повинні володіти менеджери, та першим поставив проблему організованого навчання менеджменту. Відмінною особливістю цієї школи є те, що об'єктом наукового управління дослідження стає процес управління, а предметом – методи й способи організації цього процесу.
У період з 1936 по 1955 pp. відбулися істотні зміни в проблемах, що постали перед зарубіжними корпораціями. Великі підприємства, що задіяли величезні ресурси і капітали, активізували пошук шляхів і способів максимізації випуску продукції і росту ефективності виробництва. У цьому їм допомогли розробки школи людських відносин, що вивчали вплив соціальних і психологічних особливостей малих неформальних груп на результативність роботи організацій.
Серед рекомендацій школи необхідно відзначити методи залучення робітників до планування і нормування операцій, а також способи збагачення змісту і збільшення розмаїття праці, що мало ключове значення в умовах поглиблення спеціалізації. Поряд з цим у центрі розробок представників цієї школи був пошук методів удосконалення праці учасників керування.
Вивчення людських відносин і поведінки людей на робочому місці, з використанням наукових положень психології і соціології (біхевіористська теорія), призвело до обґрунтування методів, що враховують різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, використання влади й авторитету, оргструктури і комунікацій, лідерства, збагачення змісту роботи і якості трудового життя. Це забезпечувало підвищення ефективності роботи організації, насамперед за допомогою найповнішого використання потенціалу людських ресурсів.
У 50-ті роки XX ст. розробки в галузі менеджменту розгорталися паралельно за п'ятьма напрямами: класичному, людських відносин, поведінкових наук, кількісному і системному підходах. Така різноманітність досліджень відповідала потребам післявоєнної економіки, в якій під впливом нових технологій почали активно формуватися ринково-підприємницькі структури. Розвиток виробництва в сфері споживчих товарів і послуг призвів до значного росту числа середніх і малих організацій, які не орієнтувалися на масового споживача, а задовольняли попит окремих груп населення. Для ефективності розвитку цим організаціям були необхідні системи керування, що враховують динамізм зовнішнього середовища і дозволяють швидко пристосовуватися до її змін..
Ці запити задовольняли нові розробки, що базувалися на кількісному й системному підходах до менеджменту. Формування цих підходів було пов'язане з розвитком таких наукових напрямів, як теорія систем і дослідження операцій. Для рішення складних управлінських проблем у 60-ті роки XX ст. стали широко використовувати математичні моделі і методи оптимізації. Були розроблені і успішно застосовувалися в практиці менеджменту кількісні методи керування запасами, розподілом ресурсів, заміною застарілого устаткування. На підставі цих методів зважувалися завдання масового обслуговування, вибору стратегії поведінки в умовах невизначеності тощо.
До проблем мотивації праці теоретики менеджменту звернулися в 30-ті роки XX ст. Вчені дійшли висновку, що необхідно виробити нове розуміння ролі людської мотивації та поведінки людей в організаціях. В значній мірі людська поведінка мотивується не логікою та фактами, а почуттями. Намагатися усунути цей емоційний, в чомусь ірраціональний елемент людської поведінки – значить намагатися порушити цінності людей. У відповідь на упущення попередніх шкіл менеджменту, школу людських стосунків часто називають неокласичною.
Засновником школи людських стосунків став американський соціолог і психолог Елтон Мейо (1880-1949). Фундаментом для його досліджень були здобутки в теорії психології людини, а саме: праця Зігмунда Фрейда "Психологія підсвідомого".
Школа людських стосунків зосередилася, в основному, на методах налагодження міжособистісних відносин (концепція взаємин між членами колективу). Було доведено, що за умови кращого ставлення керівництва до своїх підлеглих, рівень задоволення працівників зростає, а це, в свою чергу, призводить до зростання продуктивності праці. Рекомендувалось використовувати прийоми управління людськими стосунками, які стосувались безпосередньо поведінки керівників, проведення консультацій з робітниками та надання їм ширших можливостей для спілкування в роботі.
Основним завданням кількісної школи в менеджменті є забезпечення керівників інформаційною базою, необхідною для прийняття рішень. Представники інженерних наук, статистики, математики зробили вагомий внесок у розвиток кількісної школи. Найчастіше проблеми кількісної школи пов'язують з дослідженням операцій (проектуванням і функціонуванням операційних систем), процесами розробки, а прийняття управлінських рішень – побудовою інформаційних систем. Найбільш відомими представниками цієї школи є Г. Саймон, Р. Акофф, Д. Вудворд, Д. Томпсон, Н. Лоуренс.
Теорія і практика менеджменту демонструє два чітко сформованих підходи в управлінні – японську та американську моделі менеджменту. При схожості загальних, стратегічних напрямів боротьби за лідерство існують і особливості в підходах провідних японських та американських компаній до того, як забезпечити свої переваги в економічному суперництві на світовому ринку. Принциповою відмінністю двох названих моделей менеджменту є те, що японська побудована на колективізмі, а американська – на індивідуалізмі та конкуренції між людьми.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка і підприємництво, менеджмент» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток теорії і практики менеджменту“ на сторінці 2. Приємного читання.
