Характеристика річкового транспорту України
Законодавством України визначено, що річковий транспорт включає підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, проектно- конструкторські організації та інші підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту (ст. 27 Закону України "Про транспорт").
Річковий транспорт в Україні має давню історію. Це, по- перше, судноплавний Дніпро, який був свого часу найбільш значущою південною частиною важливого шляху "із варяг у греки", "варязьким шляхом", що з'єднував Скандинавію з Візантією. Цей шлях був головним для розвитку Київської Русі, зокрема, для зміцнення її торгових, культурних і релігійних зв'язків. Шлях проходив річками, суходолом судна переміщували волоком. На півночі він починався з Варязького (Балтійського) моря і далі йшов Невою через Ладозьке озеро, його притокою р. Волхов, Ільменським озером, його притокою р. Ловать аж до першого 30-кілометрового волоку між нею і притокою Двіни. Далі шлях продовжувався Двіною та Каспі. Між нею і верхів'ям Дніпра судна перетягували суходолом на відстань 80 км, і далі шлях продовжувався Дніпром до Руського (Чорного) моря.
Напади кочовиків на судна у степових районах і занепад Візантії призвели до того, що цей шлях втратив колишнє значення. Після того, як Північне Придніпров'я відійшло до Литви (XVI-XVIII століття), частина дніпровського шляху служила для внутрішніх водних зв'язків, зокрема, для перевезення лісу. Нижню частину Дніпра широко використовували запорожці для військових і господарських потреб.
Після будівництва в середині 30-х років Дніпрогесу й затоплення Дніпровських порогів встановилося наскрізне судноплавство на Дніпрі.
XVIII – перша половина XIX століття – період інтенсивного будівництва каналів у Європі з метою створення транспортних зв'язків між окремими річковими системами. У межах України в той час було споруджено канали для з'єднання басейну Дніпра з басейнами Німану, Вісли і Західної Двіни, тобто чорноморської транспортної артерії – Дніпра – з великими судноплавними річками, що впадають у Балтійське море, через їхні верхів'я (чи притоки). У 1768 році було завершено будівництво Огінського каналу, який з'єднав притоку Німану річку Шару з притокою Прип'яті – Ясельдою. Споруджено також Березинський канал, який з'єднав невеликим судноплавним каналом притоку Дніпра Березину із Західною Двіною. У 1775 році завершено прокладання Дніпровсько-Бузького (Королівського) каналу, який з'єднав притоку Західного Бугу річку Муховець (басейн Балтійського моря) з притокою Прип'яті річкою Пиною (басейн Чорного моря). Перші два канали функціонували недовго. Протяжну трасу Дніпровсько-Бузького каналу (приблизно від Бреста до Кобрина) на початку другої половини XIX століття було реконструйовано. Цей канал функціонує і використовується (щоправда, обмежено) для зв'язків з Польщею.
Найбільшого розквіту річковий транспорт України досяг у 1989 році. Основний обсяг перевезень здійснювався по Дніпру та його притоках Прип'яті й Десні. Транспортні перевезення в республіці проводив також флот малих річок (Сіверського Дінця, Стиру, Горині, Самари, Дністра, Сули), загальна довжина яких становить понад 2 тис. км. До 1986 року суховантажні кораблі вантажопідйомністю 2000 т возили із Запоріжжя в Чорнобиль залізну руду. Потім її перевантажували на білоруські річкові рудовози меншої тоннажності і по Прип'яті та системі каналів і малих річок доставляли вантаж до Бреста. Чорнобильська аварія перекрила цей шлях. Довжина водних шляхів скоротилась і становить 3,9 тис. км.
На початок 1995 року Україна мала 815 кораблів загальною вантажопідйомністю 754 тис. т, з них 240 пасажирських і 71 корабель змішаного плавання. За 1989-1994 роки падіння обсягів перевезень становило 3,5 рази, пасажирів – у 2,9 рази. Обсяг імпортно-експортних вантажів понизився з 2,65 млн. т до 2,4 млн. т.
Основними відправниками вантажів на експорт є Дніпровський, Запорізький, Миколаївський та Херсонський річкові порти. Річковий транспорт України перевозить вантажі Дніпром, Дунаєм, Чорним і Середземним морями із заходу у річкові порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.
Річкові шляхи можна розділити на:
• суднохідні – призначені для безпечного руху кораблів;
• сплавні – призначені для безпосереднього сплавляння вантажів.
До природних суднохідних шляхів відносять ріки й озера, що використовуються для судноплавства в їх природному стані або з гідротехнічними спорудами, які не повинні спричиняти значної зміни їх режиму.
Канали й водосховища, а також річки, режим яких сильно змінено побудованими на них гідротехнічними спорудами, вважають штучними суднохідними водними шляхами.
Судна рухаються по судовому ходу {фарватеру) – це смуга водного шляху, глибина якої на 0,1-0,3 м перевищує осідання усіх суден, що експлуатуються, а ширина забезпечує безпечне проходження двох зустрічних суден. Найменша гарантована глибина фарватеру для кораблів вантажопідйомністю до 2000 т становить 0,8-1,4 м. Фарватер помічають спеціальними знаками річкової обстановки. Розміри фарватеру (ширини, глибини, розміри мостових отворів, шлюзів) називаються габаритами водного шляху.
Для забезпечення безпеки судноплавства на річках встановлюють берегові (сигнальні щогли, створні, семафорні й кілометрові знаки) та плавучі (віхи, бакени, буї) освітлювані й неосвітлювані знаки.
Суднохідні канали роблять відкритими, коли річки, що сполучаються, знаходяться на одному рівні, і шлюзованими, якщо річки розташовані по різні боки водорозділу. Крім цього, роблять обхідні канали (для пропуску кораблів в обхід несудохідних ділянок) та підхідні канали до портів, шлюзів. Шлюзи влаштовують для можливості пропуску суден на ділянки ріки з іншим рівнем поверхні води. Основні розміри камер шлюзів встановлюють залежно від розмірів розрахункового корабля. Найпоширеніші однокамерні шлюзи. їх будують за різності рівнів води не більш ніж 25 м. Залежно від перепускної здатності шлюзи розташовуються в одну, дві й більше паралельних ліній.
Іноді замість шлюзів встановлюють вертикальні або горизонтальні суднопідйомники, що є досить складними будівельними та експлуатаційними спорудами.
Канали будують або у виїмках, або в насипах (між валами ґрунту). їх поповнюють водою самопливом або подачею води за допомогою насосів. Ширину каналу приймають за умови безпечного пропуску зустрічних кораблів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Транспортна екологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 7. Характеристика впливу на навколишнє природне середовище водного транспорту“ на сторінці 1. Приємного читання.
