Друга за кількістю населення держава світу - Індія, природний приріст населення за рік становить 13-14 млн осіб. Демографічна політика уряду принесла результати, але стабілізація кількості населення очікується не раніше середини сторіччя. Ще більш вражаючих успіхів у плануванні сім'ї досяг Сінгапур, який майже врегулював народжуваність. У бідній, невеличкій країні Коста-Рика демографічна політика призвела до різкого скорочення кількості дітей в одній родині - лише за десять років кількість дітей у сім'ях знизилася у середньому з семи до чотирьох.
Демографічна політика у розвинутих країнах, навпаки, спрямована на підвищення народжуваності. Для її стимулювання уряди виділяють значні кошти. Починаючи з XVI ст., відбувається стійке зростання населення Європи. Однак були періоди, коли в окремих регіонах цієї частини світу в результаті голоду, епідемій, хвороб і війн чисельність населення зменшувалась. В останні десятиріччя в Європі помітно знижується народжуваність. Це пояснюється насамперед соціальними та економічними причинами. Наприклад, жінки досить активно залучені до трудової діяльності, а діти тепер не є фактором матеріальної підтримки батьків у старості. З низькою народжуваністю пов'язані зміни у віковій структурі населення Європи - у багатьох країнах відбувається зменшення частки дітей, молоді і, як наслідок, підвищення частки літніх людей. Тобто у цих європейських країнах відбувається "старіння нації".
Тому в усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, спрямована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: по-перше, заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей; по-друге, зниження смертності за рахунок поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування. Як правило, у розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Проте одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дають ефект не раніше, ніж через 15-20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.
Одне з перших місць у світі за темпами зростання населення займає Мексика, для якої характерний один з найвищих показників народжуваності. А найбільш густонаселеним регіоном є острів Ява в Малайському архіпелазі, де мешкає близько 90 млн осіб. Середня густота населення на Яві - у середньому 1026 осіб на км2. Для вирішення проблеми перенаселення острова уряд Індонезії впроваджує у життя програму переселення частини жителів на сусідні острови.
Цілі демографічної політики можуть бути задані у вигляді цільової вимоги (словесний опис цілей), цільового показника або системи показників, досягнення яких інтерпретується як реалізація цілей демографічної політики. Серед показників, апробованих у практиці різних країн, найрідше зустрічається власне чисельність населення (наприклад, у КНР - не перевищити чисельність у 1,2 млрд осіб у 2000 р. або в Румунії часів Н. Чаушеску - досягти чисельності у ЗО млн осіб). Країни, що розвиваються, як цільовий показник найчастіше вибирають зниження темпів зростання населення за певний період, зниження загального або сумарного коефіцієнта народжуваності. У Всесвітньому плані дій у галузі народонаселення (Бухарест, 1974) і в Рекомендаціях з його подальшого здійснення (Мехіко, 1984) країнам з високим рівнем смертності пропонували використовувати як цілі демографічної політики досягнення певних рівнів середньої тривалості життя або зниження дитячої смертності. У розвинених країнах для регулювання міграції іноземців практикують імміграційні квоти, наприклад, обмеження на в'їзд.
Об'єктами демографічної політики можуть бути населення країни в цілому або окремих її регіонів, соціально-демографічні групи, верстви населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Основні напрями демографічної політики включають державну допомогу сім'ям з дітьми, створення умов для поєднання батьківства з активною професійною діяльністю, зниження захворюваності і смертності, збільшення тривалості життя, регулювання міграційних процесів, урбанізації і розселення, соціальну підтримку інвалідів, немолодих і непрацездатних та ін. Демографічна політика не може і не повинна підміняти соціальну й економічну політику. Спроби вирішення соціально-економічних проблем заходами демографічної політики ніколи не призводили до ефективних результатів.
Демографічна політика, як правило, включає комплекс різних заходів:
• економічних (оплачувані відпустки і допомога при народженні дітей; допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї; податкові, житлові пільги тощо);
• адміністративно-правових (законодавчі акти, що регламентують шлюби, розлучення, статус дітей у сім'ях, аліментні обов'язки, охорону материнства і дитинства, використання засобів контрацепції, соціальне забезпечення непрацездатних, умови зайнятості працюючих матерів тощо);
• виховних і пропагандистських, покликаних формувати громадську думку, норми і стандарти демографічної поведінки, певний демографічний клімат у суспільстві.
Принципова особливість демографічної політики полягає у впливі на динаміку демографічних процесів не прямо, а опосередковано, через людську поведінку, ухвалення рішень у сферах шлюбу, сім'ї, народження дітей, вибору професії, сфері зайнятості, місця проживання. Політика впливає як на формування демографічних потреб, що зумовлюють специфіку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації. Особливу складність демографічній політиці додає необхідність враховувати і погоджувати інтереси різних рівнів: індивідуальних, сімейних, групових і суспільних; локальних, регіональних і загальнодержавних; економічних, соціально-політичних, екологічних і культурних; найближчих, середньострокових і довгострокових. І характер, і цільову спрямованість політики зумовлюють насамперед конкретна демографічна ситуація, її тенденції і перспективи.
Необхідність підтримувати певні пропорції між населенням, ресурсами і навколишнім середовищем завжди усвідомлювалася як важливе і складне управлінське завдання. Демографічна політика має давню історію і багатий досвід практичної реалізації: від надання стародавніми греками колоній для розселення швидко зростаючого населення або встановлення привілеїв родинам із трьома дітьми римськими імператорами до політики "одна сім'я - одна дитина" у сучасному Китаї.
Виникнення античної держави з її законами, суспільною нерівністю і економікою, побудованою на праці рабів з украй низькою продуктивністю, зумовило зародження і розвиток демографічної політики як державної політики. Розробляючи й реалізуючи закони, держава прямо чи опосередковано регулювала і демографічну поведінку індивідуумів та їх сімей. Так, в одному з найдавніших правових актів - зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі (приблизно 1760 р. до н. е.) - 68 статей з 282 було присвячено сімейному праву. Зростання чисельності населення стародавніх держав у сприятливі роки, коли війни і стихійні лиха, епідемії і неврожаї не зменшували чисельність, змушувало здійснювати контроль за його зростанням шляхом стимулювання розосередження населення аж до примусової еміграції.
Уже у V-IV ст. до н. е. відчувалося перенаселення у невеликих старогрецьких містах-державах, що спонукало вимушену еміграцію надлишку населення і мало форму періодичного заснування колоній. Грецьку колонізацію Середземномор'я і Причорномор'я (з VIII ст. до н. е.) можна, мабуть, вважати першою формою цілеспрямованого регулювання чисельності і розміщення населення. Переселення жителів з густонаселених районів у малонаселені для підтримки оптимальної пропорції між кількістю землі, продовольством і населенням пропонувалося у V ст. до н. е. старокитайським філософом Конфуцієм (551-479 рр. до н. е.) і його послідовниками як ефективний державний захід.
Проблема обмеження чисельності населення, небезпека його надмірного зростання, яка періодично виникала у державах античного світу, знайшла віддзеркалення у висловах і працях видатних грецьких мислителів того часу: Сократа, Платона і Арістотеля. Значний вплив на формування поглядів у галузі відтворення населення мали релігійні доктрини, що цілком заміняли правові норми. Наприклад, християнство засуджувало аборт і дітовбивство, але заохочувало стриманість. Релігійні доктрини Сходу, що переважали у Китаї, Індії, Персії, в цілому сприяли продовженню роду і дітородінню, але у буддизмі (і меншою мірою в індуїзмі) обітниця безшлюбності вважалася високим духовним ідеалом.
Економічні умови, що змінилися у середні віки, сприяли появі у селян стимулів до створення великої сім'ї, оскільки виховання дітей коштувало дешево, а робоча сила в господарстві була потрібна, тим більше що податками обкладалося, як правило, тільки доросле населення. У XVII ст. Франція однією з перших в Європі почала проводити політику заохочення зростання населення. Саме Франція зазнала великих втрат у 30-річній війні з Німеччиною (1618-1648 рр.), л також втрачала населення через еміграцію, викликану релігійними переслідуваннями гугенотів.
До середини XVIII ст. посилилися економічні передумови популяціонізму (доктрини, яка пропагувала збільшення населення), пов'язані з розширенням мануфактурного виробництва і збільшенням попиту на робочу силу. Це сприяло подальшому розповсюдженню ідей бажаного зростання населення, відображених у працях великих французьких просвітників Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Ш. Монтеск'є (1689-1755), Д. Дідро (1713-1784), К. Гельвеція, Д. Юма та інших мислителів. Лише Вольтер (1694-1778), мабуть, критично ставився до ідей про зростання населення, пов'язуючи проблему населення з проблемами добробуту і духовного розвитку.
М.В. Ломоносов у своєму трактаті "Про збереження і розмноження російського народу" (1761) представив заходи, направлені на створення сприятливих умов для народження дітей, скорочення дитячої смертності, припинення еміграції. Заходи були як культурно-освітнього, так і адміністративно-правового характеру (перегляд церковних правил і звичаїв). За часів імператриці Катерини П (мабуть, не без впливу трактату М.В. Ломоносова) було скасовано мито за вінчання, полегшено умови одруження вдовам і дружинам засланців, при виборі на громадські посади перевагу почали надавати тим, хто мав більше дітей. В указі Катерини II від 1774 р. заборонялося вінчати малолітніх з дорослими дівами, а в указі 1784 р. до Синоду йшлося про рекомендацію у проповідях пропагувати нормальне ставлення до позашлюбних дітей. Були створені будинки для підкинутих і незаконно народжених дітей.
На межі XVIII-XIX ст. на зміну популяціонізму прийшла інша, протилежна доктрина, що доводила необхідність стримування зростання населення. Вона отримала назву "мальтузіанство" від імені свого творця Г.Р. Мальтуса (1766-1834). Економічною передумовою для неї став промисловий переворот. З ім'ям Т. Мальтуса пов'язана перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на запитання, чи може Земля прогодувати всіх, хто на ній живе.
Т. Мальтус, один із найвідоміших учених свого часу, висунув ідею про те, що швидке зростання населення - головна причина убогості трудового народу. Вивчаючи роботи філософів та економістів попередніх епох, він натрапив на думку, що люди розмножуються швидше, ніж зростають ресурси для їх існування. І якщо зростання населення не стримувати, то кожні 25-ЗО років воно буде подвоюватися. Розвиваючи ці ідеї, Т. Мальтус дійшов висновку, що велика кількість дітей у родинах - головна причина їх злиденного положення в суспільстві. Свої погляди він анонімно опублікував у 1798 р. у праці "Дослід про народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства". Всього за життя автора вийшло шість видань його книги.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи екології» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шляхи вирішення демографічної проблеми“ на сторінці 3. Приємного читання.
