Розділ 1 Спогад

«Недостатньо високо», — подумала я крізь біль.

Коли скінчиться біль? Коли?..

Чорнота поглинула біль, і над силу я подякувала пам’яті за цей найостанніший спомин. Чорнота забрала все, я була вільна. За звичкою тіла — мого тіла — я глибоко вдихнула, аби заспокоїтися.

Та кольори атакували з новою силою, пам’ять увімкнулася і заглитнула мене знову.

«Ні!» — я злякалася, що доведеться ще раз відчути холод, біль і власне сам страх.

Але тепер то був інший спогад. Останній спогад всередині спогаду, — як останній ковток повітря, — і попри всю неймовірність, навіть потужніший за попередній.

Чорнота поглинула все, окрім одного: обличчя.

Воно було для мене настільки незвичним, наскільки безликі покручені мацаки мого останнього носія здалися б дивними моєму новому тілу. Такі обличчя були зображені на малюнках, які я роздивлялася в процесі підготовки до цього світу. Вони були дуже схожі між собою, і лише невеликі варіації кольору й форми відрізняли одне обличчя від іншого. А за будовою — однаковісінькі: овал, посередині якого стирчить ніс; згори — очі, знизу — рот, ліворуч і праворуч — по вуху. Усі органи чуття, окрім дотику, зосереджені в одному місці. На кістки напнута шкіра, волосся росте на верхівці та на дивних волохатих рисках над очима. Траплялося, волосся росло й нижче — на щоках та підборідді,— такі обличчя завжди виявлялися чоловічої статі. Кольорова гама охоплювала всі відтінки коричневого: від світло-кремового до темно-бурого, майже чорного. На цьому відмінності закінчувалися — от і відрізни людей одне від одного!

Але це обличчя я б упізнала з-поміж мільйонів.

Світло-золотава шкіра щільно облягала виразні контури прямокутного обличчя. Волосся росло тільки на голові й отих дивних кудлатих ниточках над очима й, окрім вибілених сонцем пасом, було трохи темнішим за шкіру. На тлі волосся вирізнялися темні кругленькі райдужки на білих очних яблуках, що, як і волосся, відблискували в променях світла. В куточках очей розходилася павутинка зморщок. Вона з’являється тоді, коли обличчя усміхається або мружиться від сонця, — підказала мені чужа пам’ять.

Навіть нічого не знаючи про еталони краси оцих чужинців, я була переконана, що це обличчя гарне. На нього хотілося дивитись. Але щойно я це зрозуміла, воно зникло.

«Моє», — незрозуміло звідки промовила чиясь думка.

І знову я завмерла, приголомшена. Хто тут? У цьому тілі не повинно бути нікого, окрім мене. Але чужа думка була дуже сильною і дуже реальною.

Не може бути. Невже вона ще тут? Адже тепер вона — це я.

«Моє,— виправила я, вкладаючи у це слово всю силу і владу, що належали мені одній. — Усе тут моє».

І раптом подумала: «Тоді чому я з нею розмовляю?»

Але мене перебили голоси.