Розділ 11 Спрага

Вона пригадала для мене ще один орієнтир, і я одразу завертіла головою на всі боки, хоча знала, що для нього ще зарано.

Маршрут пролягав на схід, потім на північ, на схід і знову на північ.

Ентузіазм, що наповнив мене після останньої знахідки, штовхав мене вперед, незважаючи втому в ногах. Мелані підтримувала мене, чим могла: підбадьорювала, коли я сповільнювала ходу, думала про Джареда і Джеймі, коли я занепадала духом. І хоча в горлі так пересохло, наче воно от-от розтріскається, я невпинно рухалася вперед, чекаючи, поки Мелані дозволить зробити ковток води.

Варто відзначити, що я пишалася власною силою і витримкою. Коли ноги мої знову ступили на ґрунтівку, втоптана дорога здалася мені справжньою винагородою"! Вона пролягала на північ, куди нам і треба, проте Мелані вперлася: «Вона мені не подобається».

Дорога вузенькою смужкою звивалася поміж чагарників, і крім утоптаної рослинності, нічого не вирізняло її з-поміж решти пустелі. Старі сліди шин викликали в мене подвійну депресію.

«Коли дорога піде не в тому напрямку, ми звернемо, — сказала я, уже ступаючи між старі відбитки шин. — Це легше, ніж продиратися чапарелевими заростями і пильнувати, щоб не наразитися на опунцію».

Мелані нічого не відповіла, проте через її тривогу й мені було лячно. Я продовжувала пошуки наступного орієнтиру — двох однакових вулканічних вершин у формі ідеальної літери «М» — і стала ще ретельніше прочісувати поглядом пустелю.

А відтак, подвоївши пильність, я побачила сіру пляму на виднокраї ще до того, як змогла розібрати, що то таке. Спочатку я подумала, що то мені ввижається: пісок застилав очі. Як на гору, колір був дивний, а як на дерево, форма занадто масивна. Я примружилась, придивляючись і будуючи здогадки, а потім кілька разів кліпнула.

І пляма раптом набула чітких форм — вона була ближче, ніж мені здавалося. Якийсь будинок чи сарай, маленький і потьмянілий від негоди.

Мелані так запанікувала, що я зіскочила з вузенької ґрунтівки в сумнівне укриття ріденького чагарнику.

«Спокійно, — мовила я до неї,— я впевнена, що тут ніхто не живе».

«Хто тобі сказав?» — Мелані опиралася так сильно, що я мусила зосередити всю свою волю на ногах, аби мати змогу їх переставляти.

«А хто б тут замешкав? Ми, душі, живемо в суспільстві», — сказавши це, я відчула у своєму голосі гіркоту і чудово втямила, звідки вона там узялася. А все через те, де я зараз перебувала, — у центрі безкрайого ніщо в прямому й переносному сенсі. Чому я більше не належу до суспільства душ? Чому й не хочу належати? Може, я ніколи й не була частиною спільноти, що вважалася моєю, і саме тому постійно змінювала планети? Чи завжди я була аномалією, чи це Мелані так на мене вплинула? Що зробив зі мною цей світ — змінив чи розкрив мою справжню сутність?

Мелані не була налаштована чекати, поки я завершу самокопання. Вона хотіла, аби ми якнайдалі забралися від будинку, і що швидше, то краще. Й думки перепліталися з моїми і виштовхували їх, перешкоджаючи моєму самоаналізу.

«Заспокойся, — наказала я, намагаючись зосередитися на власних думках і відокремити себе від Мелані.— Якщо тут хтось і мешкає, то тільки люди. Повір мені: поміж душ немає відлюдників. Може, твій дядько Джеб…»

Вона рішуче відкинула це припущення: «Ніхто б не вижив у такому відкритому місці. Твої одноплемінники ретельно вишукують будь-які ознаки мешкання. Хто б тут не жив, давно утік або перетворився на ваших. Дядько Джеб знайшов би краще місце для сховку».

«Якщо мешканці перетворилися б на наших, — запевнила я її,— вони б пішли геть. Тільки люди ведуть такий спосіб життя…» — раптом злякавшись, я обірвалася на півслові.

«Що таке?» — насторожившись через мій переляк, Мелані завмерла, перебираючи мої думки в пошуках того, що могло мене так настрахати.

Але в думках моїх не було нічого нового. «Мелані, а що як тут є інші люди — окрім дядька Джеба, Джареда і Джеймі? Що буде, якщо нас знайде хтось інший?»

Вона повільно пропустила крізь себе цю думку, обмірковуючи її з усіх боків. «Так, ти маєш рацію. Вони нас уб’ють. Без сумніву».