Розділ 10 Поворот

«Які ви всі повільні! — її роздратування зростало. — Хіба тебе не вчили, що не можна балакати до незнайомців?»

Я відчула укол провини: «У нас не буває незнайомців».

«Так дивно, що не треба платити, — зронила Мелані, змінюючи тему. — Навіщо тоді пробивати товари?»

«Заради обліку, звісно. Продавець же не може пам’ятати все, що ми взяли, коли дозамовлятиме крам. Крім того, який сенс у грошах, коли всі абсолютно чесні? — (Я знову відчула докори сумління, і цього разу так сильно, що аж боляче стало). — Окрім мене, звичайно».

Стурбована глибиною моїх почуттів, Мелані від них відмежувалася. Певно, боялася, що я передумаю. Натомість зосередилася на пристрасному бажанні бігти геть, рухатися до своєї мети. Адреналін передався мені, і я прискорила ходу.

Доволікши свою ношу до автівки, я нахилилася, аби поставити її на землю біля пасажирських дверцят.

— Дозвольте вам допомогти.

Від несподіванки я рвучко випросталась. Біля мене, з пакетом у руках, стояв покупець із крамниці.

— О… дякую, — нарешті вичавила я, відчуваючи, як несамовито гепає у вухах пульс.

Ми напружено чекали — Мелані скулилась, ніби готуючись тікати, — поки чоловік завантажував наші надбання в машину.

«Чого ти боїшся? Він також просто ввічливий».

Але Мелані й далі недовірливо за ним спостерігала.

— Дякую, — сказала я, коли він зачинив дверцята.

— Будь ласка.

Не озираючись, він попрямував до свого автомобіля. Я сіла за кермо і підхопила пачку картопляних чипсів.

«Роздивляйся карту, — звеліла Мелані.— Почекай, поки він не зникне з поля зору».

«Ніхто за нами не стежить», — запевнила я її, але, зітхнувши, однією рукою розгорнула карту, а другою вкидала до рота чипси. Непогано було б дізнатися, куди ми прямуємо.

«Куди ми прямуємо? — так і запитала я. — Ми знаємо, де відправна точка. Що далі?»

«Роззирнися, — наказала вона. — Якщо звідси його не видно, то спробуємо з південного боку гори».

«Кого його?»