Розділ «6»

Занадто молодий. Було в цьому щось принизливе, й тому міг цього разу вільно ужити слова «молодий». Але мені, для кого в цьому хлопцеві Бог переплутався з жінками у якомусь гротесковому й хмільному qui pro quo[6], слова «занадто молодий» прозвучали дивно, застережливо. Отже, занадто молодий, як для жінок, так і для Бога, занадто молодий для всього, — і несуттєво було, вірить він чи не вірить, має успіх у жінок чи не має, адже він був «занадто молодим» взагалі, й жодне його почуття, жодна думка, жодне слово не могли мати значення: він був непевний, «занадто молодий». «Занадто молодий» і для Гені, і для всього, що між ними народжувалося, «занадто молодий» також для Фридерика і мене… То чим же була ця худорлява незрілість? Адже він нічого не значив! Як міг я, дорослий, усю свою серйозність вкладати у його несерйозність, з трепетом дослухатися до когось, настільки неповажного? Я роззирнувся довкола. Звідси, з височини, було видно Камінну, долинав навіть ледь чутний гуркіт потяга, що наближався до Бодзехова. Просто перед нами лежала долина річки й шосе вздовж неї, а праворуч і ліворуч — жовто-зелена клаптикова ковдра полів, скільки око сягало — сонна одвічність, але тепер — ніби з кляпом у роті, німотна. Все просякло духом безправ’я, а серед цього безправ’я — ми з хлопцем, «занадто молодим», занадто слабим, занадто легковажним, але його недостатність, неповнолітність перетворювалася в цих умовах на якусь первісну силу. Як боронитися від неї, коли нема на що спертися?

Ми виїхали на шосе, бричка затрусилася на вибоїнах, заскреготіли окуті залізом колеса, зарясніти люди на дорозі, ми їх проминали, вони сходили на стежку обіч шосе: той у кашкеті, цей у капелюсі; потім нам трапився віз з вузлами, — чиєсь усеньке добро, — віз посувався повільно, крок за кроком, а потім нас затримала якась жінка, ставши посеред шосе. Вона підійшла ближче, й ми побачили досить інтелігентне обличчя, замотане селянською хусткою; на ногах — великі чоловічі чоботи, що виглядали з-під чорної шовкової спідниці. Окрім того, вона мала велике декольте — просто-таки як для балу, — а в руці тримала щось загорнуте в газету. Жінка замахала тим згортком, щось хотіла сказати, але зціпила уста, знову намагалася заговорити, тоді махнула рукою, відскочила вбік — і стояла так, поки ми віддалилися. Кароль засміявся.

Нарешті ми дісталися до Островця, з голосним гуркотом, так підскакуючи на бруківці, що навіть щоки трусилися, проминули німецький контрольний пост перед фабрикою; містечко було те, що й раніше, цілком те саме, ті ж високі корпуси й труби фабрики, її довгий мур, потім — міст через Камінну, залізничні рейки, головна вулиця, що веде до ринку, а на розі — кав’ярня Малиновського. Бракувало, звісно, тільки одного: євреїв. Як завжди, чимало людей на вулицях, пожвавлений рух; якась баба викидає сміття з сіней; хтось іде з мотком товстої мотузки під пахвою; невеличкий натовп біля продовольчої крамниці, а трохи далі хлопчик намагається камінцем поцілити голуба, що сидить на комині. Ми придбали гасу, зробили ще кілька дрібних справ і квапливо залишили цей дивний Островець, зітхнувши з полегшенням, коли звичайна польова дорога знову прийняла бричку на своє м'яке лоно.

Але що робив Фридерик? Як поводився, залишений на самого себе? Спав? Сидів? Ходив? Я знав його скрупульозні правила поводження, розумів, що коли він, скажімо, сидів, то зберігав при цьому максимальну обережність… І все ж мене мучило незнання того, чим він, власне, займається. Та коли ми з Каролем, прибувши до Повурної, сіли до пізнього обіду, його ніде не було видно. Пані Марія сказала, що він… сапає. Що? Прополює алею в садку.

— Боюся… що йому нудно у нас, — додала вона не без смутку, ніби йшлося про гостя у передвоєнні часи. Іполіт також прийшов, щоб повідомити:

— Знаєш, твій приятель у садку, сапає.

Щось у його голосі свідчило, що той чоловік уже починає його обтяжувати: Іполіт виглядав якимось засоромленим і безпорадним.

Я пішов до Фридерика. Побачивши мене, він поклав сапку й запитав із звичайною ввічливістю, чи вдалою була поїздка… а потім, відвівши погляд убік, обережними словами висловив думку, що, може, варто вже повергатися до Варшави, бо, врешті-решт, користь тут від нас невелика, а полишати надовго наш варшавський гендель було б необачно; так, власне, ця поїздка не була досить продуманою, може, ліпше пакувати манатки… Він наче торував у собі шлях цьому рішенню, призвичаювався до нього… призвичаював себе, мене, навколишні дерева… А як я вважаю? Бо, з іншого боку, на селі краще, незважаючи ні на що… але… правда, можна було б завтра й виїхати? Його випитування ставало дедалі настирливішим, і я зрозумів, що з моїх відповідей він хоче довідатися, чи зумів я про щось домовитися з Каролем; він здогадувався, що я мав намір його прозондувати. А тепер йому хотілося знати, чи існує якась тінь надії на те, що наречену Вацлава колись обіймуть хлоп'ячі руки Кароля! А водночас він таємно сповіщав мене, що такій ілюзії не сприяє нічого з того, про що йому вдалося довідатися.

Важко передати огидність цієї сцени. Обличчя літнього чоловіка, що зусиллям волі намагається замаскувати свій розлад чи принаймні надати йому більш-менш привабливих форм; у цьому обличчі, поза його волею, проступало розчарування, прощання з надіями, з чарами, з пристрастями, а геть усі зморшки поглибилися, ставши чіткішими, неначе на трупі. Він був покірно нікчемним у своїй капітуляції перед власною огидністю, та ще й мене заразив цим свинством настільки, що і мої черви зароїлися в мені, повилазили… Але найбільш огидним було навіть не це! Гротескова страхітливість полягала передусім у тому, що ми нагадували закохану пару, зраджену в своїх почуттях, відіпхнуту іншою парою коханців. Наше збудження, наша пристрасть не мали тепер виходу й вирували поміж нами самими… нічого не лишалося, окрім нас самих… і, гидуючи самі себе, ми все ж залишалися разом, поєднані розбудженою чутливістю. Тому, власне, й не дивилися один на одного. Сонце припікало, від кущів плинув запах кантариди.

Під час цієї конспіративної наради я нарешті зрозумів, яким ударом стала для нього й для мене уже цілком очевидна байдужість тих двох. Дівчина — наречена Вацлава. Юнак — зовсім не переживає з цього приводу. Все тоне в їхній молодечій сліпоті! Загибель наших мрій!

Фридерикові я відказав: хтозна, можливо, наша відсутність у Варшаві й справді небажана… Він одразу ж учепився за мої слова. Тепер уже все відбувалося під знаком втечі — йдучи поволі алейкою, ми призвичаювалися до нового рішення.

Але за рогом будинку, на доріжці, що вела до контори, раптом наткнулися на них. Вона — з пляшкою в руці. Він — навпроти. Розмовляють. Дитинність їхня, цілковита дитинність була очевидною: вона — старшокласниця, він — школяр, шмаркач.

Фридерик запитав: — Що ви тут робите?

Вона: — Корок впав до пляшки.

Кароль, тримаючи пляшку проти світла: — Я витягну його дротинкою.

Фридерик: — Це не так легко!

Вона: — Може, краще пошукати іншого корка?

Кароль: — Не бійся… я витягну…

Фридерик: — Шийка затонка.

Кароль: — Як упав, так і вийде.