Розділ «6»

Може, він задер тій бабі спідницю, вдаючи із себе вояка? Хіба ж це не виглядало по-солдатськи?

Я запитав (для пристойності змінивши тему, адже мусив матися на бачності):

— А з батьком ти за що воюєш?

Від несподіванки він завагався, але одразу ж збагнув, що я дізнався про це від Іполіта. Й відказав:

— Бо він маму гнобить. Не дає їй жити, стерво. Якби не був моїм батьком, то я б його…

Відповідь була чудово врівноважена: я міг зробити висновок, що він любить матір, позаяк признавався, що ненавидить батька, це рятувало його від сентиментальності. Але, бажаючи приперти його до стіни, я запитав прямо:

— Ти дуже любиш матір?

— Аякже! Мати…

Мовляв, у цьому нема нічого надзвичайного, так ведеться, що син має любити матір. Однак це було дивно. Я придивлявся до нього ближче, адже хвилину тому він уособлював чисту анархію, кидаючись на стару бабу, а тепер підкорився законові синівської любові. Що ж він у такому разі визнавав, анархію чи закон? Втім, не для того він так слухняно піддавався звичаєві, аби набити собі ціну, а скоріше для того, щоб позбавити себе значущості, зробити свою любов до матері чимось звичайним, буденним. Навіщо він позбавляв себе значущості? Ця думка не йшла в голову: навіщо він позбавляв себе значущості? Ця думка була, неначе алкоголь; чому поруч з ним будь-яка думка ставала привабливою або відразливою, і завжди — пристрасною, динамічною? Ми вже підіймалися на пагорб за Грохоліцами. Ліворуч тяглася жовтава стіна урвища, в якій було викопано підвали для картоплі. Коні йшли повільною ступою, стояла тиша. Несподівано Кароль розговорився:

— Чи не могли б ви мені знайти якусь роботу в Варшаві? Може, в контрабанді? Я б тоді й мамі зміг трохи допомогти, якби заробляв, їй треба на лікування, а батько увесь час збиткується, адже я не працюю. Вже набридло! — Він розговорився, бо йшлося про справи практичні, матеріальні, тут було про що говорити, а звертання з цим до мене виглядало природно, й водночас — чи дійсно це було таке природне? Чи не було це лише приводом, щоб «домовитися» зі мною, старшим, щоб зблизитися? Справді, в наш важкий час хлопець повинен знайти когось старшого, дужчого, а це можливе лише завдяки особистій симпатії… правда, кокетувати хлопцеві значно складніше, аніж дівчині, якій приходить на допомогу стать… отже, в нього був саме такий розрахунок — хай несвідомий, безневинний: він одверто звертався до мене по допомогу, але насправді йшлося не про роботу в Варшаві, а тільки про зміцнення своєї позиції, позиції того, ким опікуються, про розтоплення льоду. Все інше прийде саме собою… Розтоплення льоду? В якому сенсі? І що таке — «все інше»? Я тільки розумів чи, точніше, підозрював, що це — намагання його юності увійти в контакт з моєю дорослістю; я здогадувався, що він мною не гидує, і що його голод, його жадання роблять його доступним… Все в мені затерпло, коли я відчув його потаємний намір зближення… Не знаю, чи ясно я висловлююся… Зближення мужчини з хлопцем звичайно відбувається на грунті технічних справ, опікування, співробітництва, але коли воно стає безпосереднім, розкривається його нечувана непристойність. Я відчув, що ця істота хоче завоювати мене своєю молодістю. Це було так, ніби я, дорослий, наражався на неминучу компрометацію.

Але слово «молодість» щодо нього було недопустимим — його не можна було вживати.

Ми виїхали на пагорб, і знову відкрився незмінний краєвид: поля, оточені пагорбами, цими застиглими хвилями, в косих променях, що подекуди пробивалися крізь хмари.

— Сиди вже краще тут, при батьках. — Моя репліка прозвучала категорично, я говорив, як старший, і саме це дозволило мені запитати звичайнісіньким тоном, немовби продовжуючи розмову — Тобі подобається Геня?

Найважче запитання злетіло з уст навдивовижу легко, й він також відповів без особливих труднощів:

— Звичайно, подобається.

І продовжив, тицьнувши батогом:

— Бачите ген там кущі? Так то не кущі, а верхівки дерев у яру біля Лисін, який тягнеться до Бодзеховського лісу. Там інколи ховаються банди… — Він криво усміхнувся, й ми рухалися далі, повз дерев’яну фігурку Христа. А я знову повернувся до своєї теми, ніби й не відходив від неї… несподіваний внутрішній спокій, причина якого була для мене неясною, дозволив зігнорувати паузу:

— Але ти не закоханий у неї?

Це питання було значно ризикованіше, було вже спробою дістатися до суті, своєю настирливістю воно могло зрадити мої темні поривання (мої й Фридерикові), що народилися біля їхніх ніг, біля ніг, біля ніг… я почувався так, ніби доторкнувся до сплячого тигра. Та страх був безпідставний.

— Ні-і-і… адже ми знайомі з дитинства!.. — це було мовлено без тіні arriére-pensée[5]… хоча можна було сподіватися, що недавня подія біли майстерні стельмаха, таємними співучасниками якої були ми обоє, дещо утруднить йому відповідь.