Розділ «6»

Банальність її останніх слів — навіщо це? «Не гулятиму». Вона могла б висловитися делікатніше. Звучання цієї фрази було якесь двоїсте… В ній містилося прагнення чистоти, гідності й водночас — негідність, заниженість у самому формулюванні… І знову це збуджувало… збуджувало мене… позаяк наближало її до Кароля. І ще раз, як під час поїздки з Каролем, в мені зродилася хвилинна зневіра: адже від них нічого не можна дізнатися, бо все, що вони кажуть, думають, відчувають, є тільки грою почуттів і збуджень, постійним самоподразненням, розпаленням нарцистичного самозамилування — і самі вони стають першими жертвами власного спокушання. А ця дівчина? Ця дівчина — суцільна зваба, вона просто поневолювала собою, своїм невтомним, гнучким, захланним кокетуванням… І ось тепер вона сиділа поруч зі мною у своєму пальтечку, зі своїми малими, занадто малими ручками… «Як вийду за нього, то не гулятиму!» Це звучало суворо, як обітниця: для Вацлава, через Вацлава, але водночас було довірливим і спокусливим визнанням власної слабкості. Отже, вона залишалася збуджуючою навіть у своїй цноті… Але там, вдалині перед нами — екіпаж, що спинається на пагорб, а на козлах обіч фурмана — Кароль… Кароль… Кароль… На козлах. На пагорбі. Вдалині. Не знаю, чи через те, що він виднівся «вдалині», чи через те, що «на пагорбі», але в цій ситуації, в такому «показі» Кароля було щось таке, що мене розлютило, і я, сердито показуючи на нього пальцем, сказав:

— Але топтати з ним хробаків вам подобається!

— Чого ви причепилися до того хробака? Він придушив, ну, і я додушила!

— Ви добре розуміли, що хробак мучитиметься!

— Що ви хочете цим сказати?

І знову нічого не ясно. Вона сиділа поруч зі мною. На якусь мить у мене зродилася думка, що треба все це облишити… Моє становище, оте купання в їхньому еротизмові — цього неможливо було терпіти! Слід якнайшвидше зайнятися чимось іншим, чимось відповіднішим, зайнятися серйозними справами! Але як важко було повертатися до нормального, важливішого, добре знаного стану, в якому такі-от фіглі-міглі з молоддю є чимось гідним зневаги! Та коли людина збуджена, то милується власною збудженістю, розпалює її в собі.

І все інше уже не становить її життя! Показавши іще раз на Кароля своїм компрометуючим пальцем, я сказав з притиском, прагнучи приперти її до стіни, вирвати з неї зізнання:

— Ви не належите собі! Ви — для когось. Але, в такому разі, ви — для нього. Ви належите йому!

— Я? Йому? Що ви вигадуєте! — Вона розсміялася. Ох, цей їхній постійний, настійливий сміх, — її та його, — сміх, що все затемнював, вкидав у розпач!

Вона відпихала його… сміючись… Відпихала сміхом. Її сміх був короткий, він одразу ж урвався, але за цю коротку мить через її сміх я побачив і його сміх. Ті самі усміхнені вуста, ті самі зуби. Це було «красиво»… на жаль. На жаль, це було «красиво». Вони обоє були «красиві». Тому вона й не хотіла!