Розділ «6»

Ще якусь хвилину ми розмовляли, повертаючись до будинку, а потім Фридерик десь зник. Я не знав, де він, але знав, чим він займається. Він занурився в думки про легковажні ноги, що об’єдналися на розчавленому черв’яку у спільно вчиненій жорстокості. Жорстокість? Це була жорстокість? Ні, скоріше щось дріб’язкове — звичне вбивство черв’яка, так, знічев’я, бо сам підліз під черевика… адже стільки тих черв’яків ми роздушуємо! Ні, це — не жорстокість, це скоріше бездумність, яка дитячими очима спостерігає за смішними корчами конання, не відчуваючи болю. Так, дрібниця. А для Фридерика? Для свідомості, яка вміє вдумуватися? Для вразливості, яка вміє перейматися чимось? Звичайно, цей випадок не був і для нього чимось приголомшливим, від чого холоне кров, однак біль і мука так само страшні у хробачому тілі, як і в тілі велетня, біль — «один», так само, як простір — один, вони не діляться на частки, і скрізь, де біль з’являється, він несе в собі ту саму — цілісну — страхітливість. Тож для Фридерика цей вчинок мусив видатися, власне, страшним, викликати біль, муку. Кароль та Геня своїми підошвами перетворили спокійне існування того черв'яка на пекло. Важко уявити собі більший злочин, важчий гріх… Гріх, гріх… Так, це був гріх, але якщо гріх, то їхній спільний гріх, адже ноги обох поєдналися на судомному тілі хробака…

Я знав, про що він, навіжений, думає! Навіжений! Він думав про них — думав, що це вони «для нього» розтоптали хробака! «Не дай себе обдурити. Не вір, що між нами — нічого нема. Адже ти бачив: один з нас розтоптав… і другий розтоптав… хробака. Ми зробили це для тебе. Аби поєднатися — перед тобою, для тебе — у гріху…»

Такими мусили бути цієї миті Фридерикові думки. Втім, можливо, я приписував йому свої власні. Але хтозна — може саме він у цю мить підсовував мені свої думки… й думав про мене саме те, що я про нього думав… Себто, цілком можливо, що кожен з нас плекав власні думки, нав’язуючи їх іншому. Це видалося мені дотепним, я засміявся — і подумав, що, може, й він тепер сміється…

«Ми зробили це для тебе, щоб поєднатися при тобі в гріху…»

Якщо саме такий таємний зміст прагнули вони передати нам ногами, що топчуть… якщо саме про це йшлося… то таких речей не треба повторювати двічі! Розумний збагне з півслова! Я знову усміхнувся від мислі, що й Фридерик тепер усміхається від думки, що я думаю про нього отаке; повивітрювалися з наших голів працелюбні рішення про від'їзд, і знову він — як гончак, що натрапив на слід, сповнений пробуджених надій.

А надії — і перспективи — відкривалися широченні, зроджені коротким словом «гріх». Бо якщо тому хлопцеві й тій дівчині захотілося гріха… одне з одним… але й з нами… Ах, я неначе бачив, як Фридерик десь медитує, підперши голову руками, про те, що гріх змушує до найглибшої довіри, поєднує міцніше, аніж найгарячіші ласки, що гріх, — приватний, потайний, соромливий, — втаємничує в єство іншого так само, як фізична любов — у тілесність. Якби це було так… то це виникало із того, що він, Фридерик («що він, Вітольд» — думав Фридерик)… ну, що ми обоє… не надто старі для них, себто, що їхня юність не цілком для нас неприступна. Отже, навіщо цей спільно вчинений гріх? Цей гріх зроджений для того, щоб квітучих хлопця й дівчину таємно заручити з кимось… не таким принадним… з кимось старшим, серйознішим… Я знову усміхнувся. У своїй цноті вони були замкнені для нас, герметичні. Але в гріху — могли мати справу з нами… Ось про що думав Фридерик! Я наче бачив, як він, приклавши пальця до вуст, шукає гріха, що зблизив би його з ними, як він розглядається довкола у пошуках гріха, або, можливо, думає про те, що і я тепер розглядаюся довкола в пошуках гріха. Яка система дзеркал! Я дивлюся на себе в ньому, він на себе — в мені; і так, приписуючи один одному свої думки, приходимо до висновку, якого жоден з нас не визнає своїм власним!

Наступного ранку ми мали вирушати до Руди. Поїздка стала темою численних дріб’язкових нарад: яких брати коней, якою дорогою їхати, якими екіпажами. Врешті-решт мені випало їхати в одній бричці з Генею. Оскільки Фридерик волів не приймати рішень самостійно, то кинули монетку, і доля визначила мене як супутника дівчини.

Довгий, якийсь загублений ранок. Далекий шлях крізь розхвильовані поля, що в них поврізалися путівці з жовтими узбіччями, убого прикрашені то кущем, то деревом, то коровою; а попереду то маячив, то зникав екіпаж з Каролем на козлах. Вона — у святковій сукні, в побілілому від куряви пальті, накинутому на плечі: наречена, що їде до свого нареченого. Тож я, розсердившись, сказав їй після кількох вступних слів:

— Поздоровляю! Ви вийдете заміж, створите родину. Матимете дітей!

Вона відказала:

— Матиму дітей.

Відказала, але як! Слухняно, старанно, наче учениця. Ніби хтось давав їй уроки. Ніби при згадці про власних дітей сама ставала слухняною дитиною. Ми їхали далі. Конячі хвости спереду і конячі зади… Так! Вона хотіла заміж за того адвоката! Хотіла мати з ним дітей! І казала про це, тоді як там, попереду, вимальовувалася постать юного коханця!

Ми проїхали повз купу щебеню, викинутого просто обіч шляху, а потім — повз дві акації.

— Вам подобається Кароль?

— Звичайно… Ми здавна знайомі…

— Я знаю. З дитинства. Але я питаю, чи ви щось до нього відчуваєте?

— Я? Я його дуже люблю.

— Любите? І все? Чому ж тоді ви з ним розтоптали черв'яка?

— Якого черв’яка?

— А холоші? Холоші, які ви йому підгорнули на току?