Розділ «6»

Нічого подібного! Ті події для нього були, вочевидь, десь на іншому плані, й тепер, поруч зі мною, він утратив з ними зв’язок. А його протягле «ні-і-і» мало присмак капризу, легковажності, навіть лобурякуватості. Він сплюнув, і той плювок іще підсилив його легковажність… А сміх обеззброював, перекреслював будь-яку можливість іншої реакції. Кароль глянув на мене скоса, хитрувато:

— Я б волів з пані Марією!

Ні! Це не могло бути правдою! Сльозава пані Марія, зі своєю худорбою! Навіщо він це сказав? Чи тому, що задер спідницю старій бабі? Але чому він задирав ту спідницю, що за абсурд, що за нестерпна загадка! Водночас я знав (це був один з канонів мого письменницького знання людей), що існують людські дії, на позір цілком безглузді але потрібні людині хоча б тому, що вони її у певний спосіб характеризують: так (наведемо найпростіший приклад) дехто здатен на цілком самогубний вчинок, аби тільки його не вважали боягузом. А хто потребує подібного характеризування більше, аніж юнаки?.. Тому я був певний, що значна частина дій або висловів підлітка, який сидів поруч зі мною, стьобаючи батогом, «призначалися для самого себе». Я навіть припускав, що наше — моє і Фридерика — потайне, захоплене підглядання заохочувало його до гри з самим собою більше, аніж, він це усвідомлював. Ну гаразд, виходить, учора він ішов з нами на тій прогулянці, нудився, не знав, що робити, й задрав бабі спідницю, аби трохи розохотити себе, імовірно, для того, аби з жаданого перетворитися на жадаючого. Хлоп'яча еквілібристика! Ну, гаразд. Але чому він тепер знов повертався до цієї теми, заявляючи, що «волів би з пані Марією», — чи не крилося за цим якихось — уже агресивних — намірів?

— Гадасш, я тобі повірю? — сказав я. — Тобі хочеться пані Марії більш, ніж Гені? Що за дурниці ти вигадуєш?

На це він уперто одказав, мружачись від сонця:

— А таки хочеться!

Нісенітниця й брехня! Але навіщо, з якою метою? Ми наближалися до Бодзехова, уже виднілися вдалині великі островецькі доменні печі. Чому, чому він оборонявся від Гені, не бажав Гені? Я знав і не знав, розумів і не розумів. Чи це його очевидна молодість віддавала перевагу комусь старшому? Чи він бажав бути «зі старшими»? Що за думка, куди вона веде, — її несамовитість, її драматичність, її пекуча гострота одразу ж кинули мене на слід, адже у його країні я теж став керуватися почуттями і збудженнями. Чи цьому шмаркачеві забажалося погуляти на теренах нашої дозрілості? Справді, цілком звичайна річ, коли хлопець закохується в гарненьку панночку, й усе розвивається по лінії природної симпатії, але, може бути, він потребував якихось ширших, сміливіших зв’язків, може, він не хотів бути тільки «хлопцем з панночкою», але — «хлопцем з дорослими», хлопцем, який вривається в дорослість! Що за темна, збоченська ідея! Але ж у нього за плечима вже був досвід війни, анархії; я не знав і не міг знати, що і як його сформувало. Він був, як навколишній краєвид, знайомий і незнайомий, і тільки в одному можна було не сумніватися: цей лобур давно вже вийшов з пелюшок. Щоб увійти — куди? Власне, це лишалося невідомим, так само як і те, кого й що він собі уподобав насправді. Може, він просто хоче побавитися з нами, а не з Генею? І саме тому дав зрозуміти, що вік — не перешкода? Як же це? Як це? А так: знудився, захотів розважитися, побавитися у щось, чого, може, й сам не знав, про що, власне, навіть і не думав, — з нудьги, мимохідь і без зусиль… з нами, а не з Генею, бо ми у всій своїй бридоті могли завести його далі, нас ніщо не обмежувало… і через це він казав мені (маючи на увазі той випадок біля майстерні стельмаха), що відрази не відчуває… Досить! У мене викликала огиду сама думка про те, що його краса шукає моєї бридоти. Я змінив тему.

— Ти до костьолу ходиш? У Бога віриш?

Питання, що закликає бути серйозним, захищає від його підступної легковажності.

— У Бога? Ну, те, що ксьондзи кажуть…

— Але в Бога віриш?

— Та вже ж… Тільки…

— Тільки що?

Він замовк.

Я повинен був ще раз запитати: «Чи ходиш до костьолу?» А натомість запитав:

— Чи ходиш до жінок?

— Як вийде…

— Маєш успіх?

Він одразу ж засміявся:

— Ні! Звідки! Я ще занадто молодий.