Розділ «6»

— Які холоші? Ах, звичайно, адже вони були задовгі. Ну то й що?

Сліпучо-гладенька стіна брехні, мовленої зі щирою вірою в неї, брехні, що завдяки цьому не сприймалася за брехню. Але як я міг добиватися від неї правди? Це створіння обіч мене — досить дрібне, не досить виразне, — навіть ще жінкою не було, лише готувалося стати жінкою.

— Кароль закоханий у вас!

— Він? Він не закоханий ані в мене, ані в жодну… Для нього важливо тільки, щоб… ну, щоб переспати…

Потім вона сказала те, що справило їй приємність. Висловилася буквально так:

— Адже він — шмаркач, а до того ж… ну, ви знаєте, краще про таке не згадувати! — Це був очевидний натяк на не дуже світле минуле Кароля, але мені, незважаючи ні на що, здалося, що в ньому прозвучала якась зичлива нотка, якась немовби тінь «органічної симпатії», трохи приятельської: ні, вона висловилася не з осудом, навпаки, наче їй це було навіть трішки приємно, навіть з деякою фамільярністю… Це виглядало так, що вона, як наречена Вацлава, суворо засуджує Кароля, але водночас солідаризується з ним, з його бурхливою долею, спільною для всіх, народжених під знаком війни.

Я одразу ж за це вчепився, натискаючи на клавіш її втаємниченості. По-дружньому, трохи недбало я сказав, що вона теж дещо пережила, теж не зовсім свята, отже, могла б із ним переспати, чому б і ні? Вона сприйняла мої слова спокійно, значно спокійніше, аніж я сподівався, навіть з деякою готовністю чи послухом. Погодилася одразу, що «звичайно, могла б», тим більше, що це у неї вже сталося з одним хлопцем з АК, який ночував у них минулого року. «Звичайно, ви не скажете батькам!» Але чому це дівча так легко довірило мені свої справи? Та ще й одразу після заручин з Вацлавом? Я запитав, чи батьки ні про що не здогадуються (у зв’язку з тим хлопцем з АК), на що вона відповіла:

— Здогадуються, вони навіть застукали тоді нас. Але щодо суті не здогадуються…

«Щодо суті» — геніальний вираз! З його допомогою будь-що можна сказати. Вираз, що геніально все затемнює. У цей час ми спускалися шляхом до Бжустова, попід липами… Сонячні тіні, коні уповільнюють ходу, упряж зсовується їм на шиї, пісок рипить під колесами.

— От і добре! Але тоді — чому? Якщо був той, з АК, то чому б і не цей?

— Ні.

Ця легкість, з якою жінки кажуть «ні»! Ця здатність до відмови. Це «ні» у них завжди напоготові, і коли видобувають його з себе, то не знають милосердя. Але… чи закохана вона у Вацлава? Чи звідси її непоступливість? Я сказав щось таке, мовляв, для Вацлава це було б ударом, якби він довідався про її «минуле», він, який так її шанує, він, такий релігійний, з принципами. Я висловив надію, що вона ніколи йому про це не скаже, краще його від цього оберегти… його, який вірить у їхню духовну єдність… Вона сердито перебила:

— А ви гадаєте, що я… не маю моральності?

— Він має католицьку моральність…

— Я теж. Адже я католичка!

— Як? І ви ходите до причастя?

— Звичайно!

— І вірите в Бога? Так буквально, по-католицькому?

— Якби не вірила, то не ходила б до сповіді й до причастя. Ви не думайте! Мені дуже пасують принципи мого майбутнього чоловіка. А його мати — це майже моя мати. Побачите, що то за жінка! Для мене велика честь, що я входжу до такої родини. — І за хвилину додала, вдаривши коней віжками: — Принаймні як вийду за нього, то не гулятиму!

Пісок. Дорога. Під гору.