Розділ 29

— Згода. Мій зброєносець покаже їм надійний сховок, щоб стежити за воротами.

Я почекав, поки Дімонте віддалиться настільки, що не зможе нас чути, і почав пошепки інструктувати Дренга.

— Бери свою торбу й усе, що маєш, бо ти сюди більше не повернешся.

— Я не розумію, пане…

— Ти зрозумієш, якщо слухатимеш, а не патякатимеш. Відведи солдатів у чагарники, де ми ховалися перед тим, як звільнити старого. Пам’ятаєш те місце?

— Воно якраз після спаленого дерева, на узліссі…

— Добре, добре, не треба докладних пейзажних описів. Як я скажу, візьмеш солдатів із собою, покажеш їм, де ховатися, а потім заляжеш неподалік. На світанку тут буде дуже гаряче. У цей час ти не робитимеш нічого, затямив? Не говори, просто кивни.

Він кивнув.

— Добре. Під час атаки ти просто залишишся на місці. Коли солдати підуть і ніхто тебе не бачитиме, втікай через ліс додому. Там заляж на дно, поки стихне метушня. Потім порахуй свої гроші та живи собі щасливо.

— Тобто я більше не ваш зброєносець?

— Правильно. Демобілізований з почестями.

Дренг упав навколішки, схопивши мою руку, проте до того, як він устиг щось промовити, я торкнувся пальцем його вуст.

— Ти був гарним зброєносцем. Тепер стань хорошим фермером. Ворушись!

Я дивився на Дренга, доки він не зник у темряві. Не надто кмітливий, але відданий. Єдиний мій друг на цій клятій планеті. Єдиний друг, якого мені так бракуватиме. Особливо тепер, коли Слон…

Ці болючі помисли, на щастя, обірвав капо, який знову вмостився у сидіння. За ним у машину запхалася купа озброєних солдатів. Капо глянув на небо.

— Ось і перший промінь. Незабаром світанок. Тоді й вирушаємо.

По тому ми могли лише чекати. Повітря немов наелектризувалося від напруження, не продихнути. Світало, із темряви проступали солдатські обличчя з однаковим похмурим виразом. Я сконцентрувався на спогадах про те, що сталося за поворотом дороги, коли ми з Дренгом лежали там, так само дожидаючи світанку, згадував ті миті. Зачинені ворота фортеці, піднятий міст добре проглядалися у вранішньому сонці. Запах диму від печей, на яких готували їжу, чути навіть звідси. Зміна вартових. Нарешті ворота відчинили, а міст опустили. Потім що? Вони так і займатимуться повсякденними справами? Якщо ні, то наше військо незабаром помітять…

— Сигнал! — Капо добряче заїхав гострим ліктем мені під ребра.

Можна було цього і не робити. Я й сам побачив солдата, який махав нам рукою. Моя нога натиснула педаль газу, і ми рвонули на шаленій швидкості. За поворот, дорогою, підстрибуючи й погойдуючись на вибоїнах, а потім просто вперед до входу у фортецю.

Охоронці розгубилися: ми стріляли в їхньому напрямку. Раби, які тягли воза, стали мов укопані, нажахано придивляючись до машини.