Розділ 29

Я звівся на ноги й попрямував до сараю. Тепер, коли військо вишикувалося напоготові, нарешті, позіхаючи й потягуючись, з’явилися офіцери. Капо на чолі. У мене небагато часу. Дренг заліз у машину та злякано затремтів, коли я ввімкнув світло.

— Диявольське світло! Певний знак смерті!

Він схопився за груди і, здавалося, почав умлівати. Я добряче його струснув.

— Батареї! — вигукнув я. — Дар науки, не визнаної в цьому довбаному світі. А тепер припини скімлити та відкривай свою торбину.

Думки про смерть зникли, коли Дренг вражено спостеріг, як я перекладаю срібні та золоті гроути до його шкіряної торби. Таке багатство змінить на краще життя цього бідолахи, тож на цій планеті мені належить хоч один добрий вчинок.

— Чим це ви тут займаєтесь? — підійшов, підозріло глипаючи з-під лоба, Капо Дімонте.

— Просто перевіряли мотор.

— Прибери свого зброєносця. Я сідаю.

Я наказав ошелешеному Дренгові переміститися назад, поки капо видерся на борт.

— Капо, ви робите мені честь своєю присутністю.

— Так, чорт забирай. Я їхатиму, а інші теліпатимуть пішки.

Коли ми подолали міст і попрямували дорогою, розвідники рухались поперед нас, а основна частина армії за нами. Незважаючи на пізню годину, солдати крокували впевненим і завзятим кроком: багато з них втратили своє добро та зброєносців під час нападу й палали бажанням помсти.

— Капо Доссію треба взяти живим, — раптом виголосив Капо Дімонте.

Я лаштувався відповісти на його репліку, коли зрозумів, що він розмовляє сам із собою.

— Зв’язати цього гімнюка та привезти у фортецю. Спершу я здеру з нього шкіру. Небагато, лише на стрічку для капелюха. Потім виколю очі. Ні, цього не потрібно, хай бачить, що з ним робитимуть.

Дімонте правив далі, але я його не слухав. Думав про своє, трохи навіть шкодуючи про власний задум. Як убили Слона, лють засліпила мене. Зараз вона помалу вгамувалася. Я брав участь у поході заради помсти. Але в пам’ять про Слона так чинити не можна було: він завжди засуджував насильство. Втім, вороття назад немає. Кампанію розпочато, ніхто не зупиниться.

— Ану стань! — раптом наказав капо, і я вдарив по гальмах.

Попереду на дорозі промайнули якісь тіні — наші досвідчені розвідники. Капо ступив на землю, а я визирнув із кабіни — подивитися, що відбувається. Розвідники вели перед собою чоловіка з піднятими руками.

— Що сталося? — запитав капо.

— Ми знайшли його. Стежив за дорогою. Спіймали до того, як устиг утекти.