Розділ 26

— Старий Квенчі після війни заплатив вдові Рослаїр двісті дванадцять гроутів за те, щоб розділити з нею ферму.

— Чудово. З урахуванням інфляції п’ятисот гроутів мусить вистачити. Залишайся зі мною, хлопче, і незабаром матимеш власну ферму. А тепер зганяй на кухню по їжу, поки я спланую перший пункт операції.

Це як уявна гра в шахи. Я вже бачив перші ходи, розробив стратегію… Якщо все розрахувати правильно, середина гри та її завершення будуть за мною. Я зробив перший хід.

Капо Дімонте з червоними очима сидів на троні такий же знесилений і спустошений, як і всі ми. Пляшка вина звисала з його руки. Я проштовхався між офіцерів і поплескав капо по руці.

— Іди геть, солдате. Ти отримаєш свою частку. Ти добре сьогодні попрацював, я все бачив. Але зараз вийди, ми розробляємо план…

— Саме тому я втік від Капо Доссії. Повідомити тебе, як його здолати. Я служив у нього та знаю його секрети.

— Говори.

— Тільки наодинці. Спровадь інших.

Дімонте подумав хвилину, а потім махнув рукою. Офіцери вийшли, незадоволено буркочучи, а він сьорбнув вина, поки двері зачинялися.

— Що ти знаєш? Викладай швидко, в мене надто поганий настрій, щоб слухати пустопорожні теревені.

— Я знаю те, що й усі. Хотів сказати тобі наодинці, щоб ти не зациклювався на Доссії — поки що. Ти нападеш на нього, я впевнений. Для гарантованого успіху я маю намір завербувати Капо Діноблі та скористатися його секретами. Чи не буде атака успішнішою, якщо ми нападемо та пройдемо мур, коли вони спатимуть?

— Діноблі відомо не більше, ніж мені. Він на ладан дихає, за рік-два вріже дуба. Тож не бреши мені.

— Я знаю про це, — переконливо брехав я. — Але ті, хто переховується у його фортеці, ті, хто змусив Чорних Ченців іти проти себе війною, тобі допоможуть.

Дімонте випростався. В його очах зблиснула іскра бувалого авантюриста:

— Тож іди до них. Пообіцяй їм поділитися здобиччю. Ти отримаєш свою частину, якщо зможеш умовити їх. До кінця цього місяця я смажитиму голову Капо Доссії над багаттям, а тіло розриватиму розжареними шипами…

Він правив далі в тому ж дусі, що мені вже було нецікаво. Перший пішак відкрив партію. Тепер я мав сконцентруватися на важливіших фігурах. Я вклонився, покинувши Дімонте буркотіти на троні свої прокльони й обливати все довкола вином із пляшки, яку тримав непевними пальцями. У цих людей справді жахливий норов.

Дренг спакував наші нечисленні манатки, і ми вирушили в дорогу. Я вів просто до фортеці, а потім звернув до струмка неподалік. Я вказав на трав’янистий берег.

— Ми перебудемо тут до ранку. Мені треба обміркувати плани, а нам відпочити. Я хочу мати ясну голову, коли постукаю у двері старого Діноблі.

Після нічного відпочинку мозок працював просто чудово, й усе стало на свої місця.

— Дренг, — сказав я. — Це справа для однієї людини. Я не знаю, як мене приймуть, тож, можливо, буду надто зайнятий, щоб подбати про тебе. Йди назад у фортецю та чекай на мене там.