Розділ 23

— Напевно, так і є, раз ідеш на таку службу. Добре, тоді п’ять через п’ять днів.

Я погодився.

— Він запропонує дуже мало, але не погоджуйся на менше, ніж два гроути на день.

— Дякую. Я в боргу не залишуся.

Я проминув ворота, знайшов потрібні двері. Вони стояли відчиненими, у залитій світлом кімнаті сидів огрядний лисий чоловік і щось видирав із якихось паперів. Він підвів голову, коли моя тінь упала на його стіл.

— Ану вали звідси! — зарепетував він так, що слина бризнула фонтаном на сонці. — Я ж сказав вам усім: жодних гроутів до наступного ранку після закінчення контракту.

— Я ще не на службі, та й, мабуть, не стану, раз ви так розмовляєте зі своїми солдатами.

— Вибач, добрий подорожній, сонце в очі, не розгледів. Заходь, заходь. Записатися? Звичайно. Рушниця, меч… Амуніція є?

— Щось є.

— Чудово.

Його руки хруснули, коли він потер їх одна об одну.

— Їжа для тебе та твого зброєносця й один гроут на день.

— Два гроути та поміняти всю амуніцію.

Він насупився, знизав плечима, нашкрябав щось на папері й підсунув мені:

— Контракт на один рік, тоді й переглянемо зарплату. Не можеш читати та писати — став хрестик унизу.

— Я добре вмію читати й бачу, що ви написали чотири роки замість одного. З вашого дозволу я виправлю помилку, а потім підпишу.

Я з легкою душею підписав контракт іменем судді Ніксона, напевно знаючи, що вшиюся звідси задовго до його закінчення.

— Я заберу свого зброєносця та старенького батька.

— Без їжі для бідних родичів! — щедро прогарчав лисий. — Будеш ділитися своєю пайкою.

— Згода, — всміхнувся я. — Ви, пане, сама доброта.