Розділ 20

— Мені вдалося дізнатися, що наша маленька група зараз не на чергуванні, так би мовити. Вони відпрацювали вночі.

— Тоді на черзі відпочинок і якась їжа. Веди мене.

Це важко було назвати їжею. Єдине гарне, що можна про неї сказати: вона здавалася не такою огидною, як венійська мішанина на борту космічного корабля. Величезний і дивовижно брудний казан кипів позад будинку. Шеф-кухар, якщо можливо величати так цього неохайного індивіда, бруднішого, ніж сам казан, розмішував його вміст дерев’яною ложкою. Раби брали дерев’яні миски з вологої купи на столі поблизу. В них кухар клав їжу. Перейматися тим, що зламалася або десь загубилася ложка чи виделка, не вартувало, тому що останніх просто не було. Усі навколо їли руками, тож я вчинив так само. Страва виявилася овочевим пюре, майже без смаку, але ситним. Слон сів на землю коло мене спиною до стіни, повільно споживаючи свою порцію. Я впорався перший і не надто жадав іще.

— Чи довго ми залишатимемося рабами? — запитав я.

— До того часу, поки я вивчу, як тут усе організовано. Ти провів усе життя на одній планеті, тож свідомо чи несвідомо сприймаєш усе навколо так, як це влаштовано в нас. А різниця між нашим і цим світами величезна. Культура — винахід людства, як комп’ютер чи виделка. Хоча бачу й різницю. Якщо ми покращуємо свої комп’ютери чи столове начиння, то носіям цієї «культури» зміни не до вподоби. Вони свято вірять, що залишаються носіями єдино правильного способу життя, а все інше — помилка.

— Звучить по-дурному.

— Так воно і є. Але поки ти знаєш це, а вони ні, ти спроможний порушувати правила чи дотримуватись їх із власної вигоди. Саме зараз я досліджую тутешні правила.

— Спробуй не затягувати з цим.

— Я обіцяю, бо сам не почуваюся комфортно. Хочу виявити в цій культурі можливість вертикального сходження та її організованість. Якщо можливості вертикального сходження немає, нам доведеться її створити.

— Ти мене заплутав. Що вертикальне?

— Можливість вертикального сходження. Візьмемо, наприклад, цих рабів і охорону. Чи може раб стати охоронцем? Якщо може, то це і є можливість вертикального сходження. Якщо ні, то йдеться про розшароване суспільство, в якому логічно сподіватися тільки на горизонтальне сходження.

— Це як стати головним рабом і керувати всіма рабами?

Він кивнув.

— Ти правильно зрозумів, Джиме. Ми припинимо бути рабами, щойно шляхом моїх спостережень з’ясуємо можливість це зробити. Проте передусім нам потрібен відпочинок. Бачиш, інші вже сплять у соломі на задньому дворі цього жахливого будинку. Я пропоную приєднатися до них.

— Згода…

— Гей, ти, ану йди сюди!

Тарс Тукас. І звісно, він вказував на мене. Маю передчуття, що день видасться дуже довгим.

Ну що ж, хоч, може, побачу кращий інтер’єр. Ми перетнули двір, арену мого сумнівного тріумфу, і зійшли вгору дуже високими сходам. Там чатував озброєний охоронець, а ще двоє розвалилися на дерев’яних лавах. Трохи більша розкіш, ніж солома для рабів. Плетені килими на підлозі, крісла, столи, кілька поганих портретів на стіні, на кількох із яких Капо Доссія навіть схожий на себе. Мене квапливо завели до великої кімнати з вікнами, крізь які проступав пейзаж за мурами фортеці. Я зміг побачити лише поля й дерева. Тут сидів Капо Доссія з невеликою компанією чоловіків. Усі пили з металевих кубків. Гарно вбрані. Звісно, якщо різнокольорові шкіряні штани, розхристані сорочки й довгі мечі складають ваше уявлення про стиль. Капо Доссія кивнув на мене:

— Ти, йди сюди, дай нам на тебе подивитися.

Інші обернулися і з цікавістю розглядали мене, немов якусь дресировану мавпу.