Розділ 18

Капітан знизав плечима й обернувся до контрольної панелі, вдаючи, немов щось там коригує, а потім знову став обличчям до нас.

— Треба ще заплатити за їжу, — спокійно мовив. — Компанія не оплачує мої рахунки.

— Згода. Дайте нам ваш рахунок.

Усе начебто закінчилося, але Слон пошепки попередив мене, коли ми знову опинилися в коридорі:

— Нашу каюту, без сумніву, обшукали. Хотіли знайти гроші. Усі гроші на мені. Тримайся поблизу, щоб раптом нічого не сталося. Той офіцер, як на мене, міг би стати професійним злодієм. А зараз нам час трохи попоїсти, чи не так? Тепер ми платимо, тож можемо завершити наш вимушений піст невеликою трапезою.

Мій шлунок голосно пробурчав згоду, і ми попрямували на камбуз. На судні не чекали пасажирів, тож товстий неголений кок готував лише веніанські селянські страви. Можливо, для самих веніанців це й смакота, але нам треба було ще до неї звикнути. Ви пробували водночас затуляти носа і їсти? Я не питав кока, що ми їмо, бо боявся відповіді. Слон скрушно зітхнув і почав копирсатися виделкою у своїй порції.

— Я забув про Венію одну річ, — сумно сказав він. — Жахлива їжа. Очевидно, спрацювала вибіркова пам’ять. Хто захоче згадувати такі страхи?

Я нічого не відповів, бо якраз пив теплу воду з чашки, щоб перебити гидкий присмак у роті.

— Щось є й хороше. Хоч вода тут не така огидна, як із-під крана у нашій каюті, — нарешті витиснув я.

Слон знову зітхнув:

— Ти щойно пив каву.

Навряд чи можна назвати нашу подорож приємною. Ми обоє схудли, адже часто простішим здавалося відмовитися від їжі, ніж змусити себе її ковтнути. Я продовжував своє навчання, занурюючись у тонкощі розкрадання, хабарництва, подвійної та потрійної бухгалтерії. Все це обговорювали на есперанто, тож невдовзі я добре вивчив цю мову. Під час першого приземлення ми залишилися на борту, а корабель заполонили прикордонники та митники.

— Не тут, — мовив капітан, вдивляючись в обриси планети на екрані. — Багатії. Вони не люблять чужинців. А от наступна планета у цій системі якраз для вас. Сільськогосподарська, малонаселена, рада приймати іммігрантів, там навіть митниці немає.

— Як її називають? — запитав Слон.

— Амфісбіонія.

— Ніколи не чув про таку.

— Можливо, тих населених планет більше ніж тридцять тисяч.

— Правда, але все-таки.

Слон здавався стурбованим, і я не міг зрозуміти чому. Якщо нам не сподобається планета, ми можемо просто зібрати достатньо грошей, щоб покинути її. Але його інстинкти били на сполох. Нарешті Слон підкупив начальника господарчої служби, щоб скористатися бортовим комп’ютером. Коли ми копирсалися у своїх обідніх стравах, він озвучив результати:

— Наша справа починає смердіти гірше за цю їжу.