Розділ сьомий «Ми готові, сер…»

Алекс звернувся до професора Лі.

— Дуже мило з вашого боку, професоре, що ви погодилися на мій приїзд, але боюся, що скористаюся з цього тільки я один, виявившись ні до чого не придатним.

— За це можете не боятися! — Лі посміхнувся. — Ми не дамо вам сидіти з опущеними руками. Сюди ми припливли лиш сьогодні вранці, але вже встигли зауважити декілька складних проблем, що насуваються на нас з самого початку. Цю скелю не так легко підкорити, як це може здаватися з першого погляду. Бачите? — Він повернувся в бік гори і показав рукою. — Отвори деяких печер знаходяться прямо на вертикальній стіні, а у нас майже немає гірського обладнання. Зрештою, ніхто з нас не являється альпіністом. Тим не менше, дістатися ми повинні всюди і, навіть до таких місць, які здаються недоступними, хоч і важко собі уявити, щоб всередині таких печер міг знаходитись храм богині. Треба брати до уваги, що на протязі тисяч років форма гори могла помінятися. Може до місця, яке тепер повністю відрізане від решти острова, вела дорога, яка впала вниз разом зі скельними блоками, що повивітрювалися. Кожен сильний і спритний мужчина ціниться в цій ситуації на вагу золота. Поза тим, ваше вміння пов’язувати докупи факти, на перший погляд не зв’язані між собою, може виявитися корисним не лише в області криміналістики, чи не так? Будемо змушені комбінувати… Але, як я собі пригадую, дами обіцяли, що дадуть нам щось поїсти. Ми якраз збиралися сідати до столу, коли з’явився вертоліт. Ходімо! — Професор взяв Алекса за руку і повів до входу в барак.

Будинок, до якого вони ввійшли, був одним з тисячі подібних, розкиданих за роки війни повсюди, де на тривалий час зупинялися солдати. Барак був низький, продовгуватий, притулений до кам’яної стіни, може з метою захисту від вітру, а може, щоб був менше помітним з літаків і ворожих кораблів. Посередині бараку тягнувся коридор, з якого на обидві сторони відходили двері до кімнат для гарнізону. В кінці коридору, напроти входу, знаходилося найбільше приміщення, очевидно, їдальня і клуб для солдатів, поскільки в ньому і досі стояли два столи та дерев'яні лавки, що заміняли крісла. Йдучи по коридору, Джо зауважив, що експедиція була вже розміщена. Чиясь рука акуратно повиписувала кольоровими олівцями «візитні карточки» і попришпилювала кнопками до дверей. При імені «Джо Алекс» він затримався.

— Якщо хочете помити руки, то умивальники там, біля входу, — сказав професор. — Залиште валізку, і просимо до нас.

Кароліна повернулася від дверей їдальні.

— Ти одержав найкращу кімнату — пошепки сказала вона. — Вона має двоє вікон з видом на море. — Непомітно потиснула йому руку і відійшла. Джо відчинив двері і зайшов.

Кімната була навіть більшою, ніж можна було сподіватися, дивлячись на барак знадвірку. На дерев’яному, збитому з дощок ліжку лежав новий англійський губчатий матрац, на ньому два грубі вовняні одіяла і не розложена ще постільна білизна, що своєю білизною вирізнялася на фоні потемнілих дощок стін і підлоги. З меблів у кімнаті ще була шафа, також збита з дощок. Джо заглянув до неї і посміхнувся. Біла приколота шпилькою карточка сказала йому: «Добрий день любий!» Внизу червоним олівцем було намальоване сердечко.

Джо відколов листок, обережно зложив його вчетверо і засунув до бумажника. Один з ящиків його стола в Лондоні був повний подібних пам’яток. Збирав їх, хоч і не був людиною сентиментальною. Але Кароліна займала особливе місце в його серці.

Алекс підійшов до вікна. Він побачив перед собою кількасот кроків гладкої порослої травою поверхні, що різко обривалася, відкриваючи вдалині голубий простір, позначений де не-де дрібненькими гребінцями хвиль.

Джо повернувся і підняв голову. Посеред стелі виднілася електрична лампочка, яка звисала на короткому шнурі, що біг в бік виключателя при дверях. Електрика? Звичайно. На острові мусила бути маленька електростанція, яка б забезпечувала енергією маяк, Але де був маяк? Він не помітив його з вертольота.

Не приділяючи цій справі більше уваги і переконавшись, що світло на Керосі запалюється так же легко, як і на материку, Джо вийняв з валізи рушник і мило і пішов по коридору, читаючи написи на дверях: Мері Сандерс… професор Лі… Джон Меллоу… Роберт і Памела Гордон… містер Елефторіос Смитракіс. На дверях зліва біля входу до бараку висіла карточка: Саймон Карузерс, на дверях справа був напис: умивальня.

Джо зайшов. Умивальня була примітивна: довге корито, що мало стік надвір. Під стінами рівним рядком стояли відра з водою. Над ними виднівся свіжий англійський надпис на листку: «Використавши воду, наповни відро в криниці». Поряд стояв стосик кольорових пластмасових тазиків і горняток, явно привезених експедицією. Джо помив руки, і постановивши на цей раз не виконувати відозви про наповнення відер, пішов до їдальні.

В їдальню Алекс зайшов ніким не помічений, бо Саймон Карузерс, який сидів на краю стола, саме розмовляв з молодим греком.

— Справді?! Коло берега? Чудово!

— Так! Так! — Смитракіс з переконанням притакнув собі головою і, відклавши виделку, широко розложив руки. — Вчора я там зловив отаку! Вони припливають до берега, але не там, де море б’ється об скелі. Біля берега мала риба шукає різноманітної дрібної поживи, а велика припливає, щоб з’їсти малу. Лише треба бути обережним, бо там небезпечно, — грек шукав необхідне англійське слово, — можна впасти з гори, і тоді кінець. Я вам покажу, де треба ловити. Спочатку здається, що там провалля, але можна зійти, а внизу є досить місця, щоб закинути спінінг.

— Чи можете ви знайти для мене трохи часу після обіду? — з надією в голосі запитав Карузерс.

Грек подивився в вікно, а тоді на годинник.

— Ловити з вами у мене не буде часу. Надходить сильний вітер, і я мушу чергувати біля радіостанції. Можуть надійти сигнали SOS. Але той вітер прийде не скоріше, ніж за п’ять-шість годин. Наближається відплив, час, коли риба ловиться добре. Риба любить відплив, бо він перемішує все, що є в морі. На жаль, я сьогодні повинен щогодини слухати повідомлення і доповідати про себе. Якщо на морі оголосять штормову готовність, я буду сидіти біля радіо вдень і вночі. Але ми можемо піти до берега зараз, і я покажу вам, де треба сходити вниз.

— Ми ж збиралися після обіду оглянути гору, — сказала Кароліна. — Причому, всі.