Розділ дванадцятий «Я не можу відійти…»

«Я не можу відійти…»

Замкнувши за собою двері бараку, Алекс мимоволі подивився в сторону темного отвору, що невиразно маячив біля підніжжя скелястої стіни. Йому здавалося, що з того моменту, коли він подивився в широко відкриті мертві очі Роберта Гордона, проминули роки.

Джо підняв руку і подивився на годинник. Минуло всього п’ятнадцять хвилин. Джо вийшов з тіні і повільно пішов до маяка, який підморгнув йому своїм яскравим оком.

Це було абсолютно неможливо. Нічого подібного не могло статися. Але сталося, і то, власне, з ним. Другий раз за вечір він не без іронії подумав про свій відпочинок на цьому тихому, загубленому в безмежжі моря острівці. Роберт Гордон помер. Він був убитий, хоч цього ще не зрозуміла група блідих, охоплених жахом людей, які сиділи тепер навколо столу в їдальні.

Джо пішов ще повільніше. Хотів все добре обміркувати, доки дійде до маяка. На маяку знаходився єдиний житель острова, який не був присутній в бараку, коли Роберт Гордон пішов до пристані, до якої він ніколи не дійшов. Алекс був впевненим, що Гордон не був на яхті після того, як стемніло.

Він зупинився на півдорозі між бараком і маяком. Автоматично, не думаючи про те, що робить, він витягнув пачку сигарет, вийняв з неї одну і запалив.

Так, Роберт Гордон був убитий: отримав два удари тяжким предметом в голову ззаду. Потім убивця заніс тіло в печеру, вложивши в руки убитого маленьку статуетку з глини. Для чого?

Алекс прокрутив у голові останні п’ятнадцять хвилин, так ніби він дивився кіно в сповільненому темпі. Найдрібніші деталі треба було зафіксувати в пам’яті: крик Кароліни, мовчання, чиєсь зітхання, свій власний голос: «Прошу всіх залишитися надворі. Нехай хтось з мужчин принесе з бараку одіяла і простирадло!» Тупіт, що віддалявся. Це Меллоу побіг по одіяла… Короткий огляд вбитого: проломлена задня частина черепа. Два удари чимось тупим, твердим, нерівним. Не буде відомо чим, поки не прилетить завтра вранці вертоліт і не забере труп на розтин, який буде виконано на континенті.

На тому вертольоті прилетять грецькі поліцейські і нічого не виявлять, бо що тут можна виявити? Вбивці вдасться уникнути кари. Тобто йому вдалося б, але грецька поліція не сама буде розв’язувати цю загадку. Він теж був тут: Алекс, легендарний ворог злочину, який не потерпів ще жодної поразки в боротьбі із злочинцем.

Алекс повільно повернув голову і подивився в сторону вертикальної кам’яної гори.

— З тобою також не програю, моя дорога леді, — сказав він голосно і майже із злістю. І хоч ті слова були звернені до Богині Лабіринту, в його думках з’явився силует більш сучасний, але поки що без обличчя, тому що Джо Алекс навіть в думках не називав нікого вбивцею, поки в нього не було повної впевненості.

Він похитав головою і знову рушив до маяка. Вітру майже не було, і лише час від часу більш сильний порив нагадував про недавній ураган. Шум близького моря, здається, також починав втрачати силу. Що було пізніше? Як вони себе вели? По дорозі назад, коли вони несли на одіялах накрите простирадлом тіло. Памела не плакала. Вона йшла між Кароліною і Мері, і лице в неї було застиглим. Здається, вона ще не вірила в те, що сталося. А може смерть чоловіка ще не дійшла до її свідомості. Джо знав такі випадки. То був нервовий шок, який приводить до того, що людина виглядає абсолютно байдужою.

Він був уже біля дверей маяка.

— Богиня Лабіринту, — пробурмотів він. За урвищем гриміло море. Безперервно крутився промінь прожектора, остерігаючи кораблі перед небезпекою. Так само тут було вчора, рік тому, тисячу років тому: гола біла скеля над безоднею… Але та статуетка! В цей момент вона була найважливіша. Коли він повернеться до бараку, треба буде попросити їх дослідити її. Поки що вона лежала в його кімнаті на ліжку, загорнута в носовичок. Відтиски пальців… Кімната була замкнена на ключ.

Джо машинально помацав кишеню. Ключ був на місці. Він зробив ще два кроки, постукав, також машинально, і зайшов до середини.

Елефторіос Смитракіс сидів за столом, але не мав на вухах навушників. Перед ним лежала відкрита товста книга. Грек щось туди швидко записував. Він не чув ні стукання, ні того, як зайшов Алекс. Тільки коли Алекс кашлянув, він підняв голову і швидко встав, не випускаючи з руки олівця.

— Знайшовся, правда?

— Так…. — Алекс кивнув головою. Він повільно пройшов і сів на вільне крісло. Потім затягнувся останній раз і, не дивлячись на Смитракіса, загасив сигарету в повній недокурків попільничці. — Знайшовся…

— Слава Богу! — Смитракіс також сів.