Розділ шостий «Тебе не буде на Керосі…»

«Тебе не буде на Керосі…»

Джо з недовірою зняв пальці з клавіатури машинки і ще раз прочитав останнє речення. Сумніву не було, то було останнє речення. Змученим рухом він пересунув валок, зробив трохи більший інтервал і одним пальцем, як дитина, що грається на фортепіано, написав: «КІНЕЦЬ».

Потім він встав і не дивлячись більше на текст, підійшов до вікна. Знов був світанок, тихий літній світанок. Лондон пробуджувався від сну. Дах протилежного будинку ще був покритий темною блискучою паволокою роси, котра під ранішнім промінням сонця перетворювалася в пару.

Відвернувся і втомленим кроком підійшов до столу. Книжка була готова. Через кілька годин з’явиться хлопець від видавця і забере рівненький стіс машинопису. Джо не мав більше ніяких зобов’язань, принаймні на найближчі тижні. Був вільний. Але був занадто змучений, щоб зайнятися обдумуванням навіть найближчих планів, пов’язаних з закінченням праці.

Джо сів і невидючим поглядом втупився в стіну. В його голові снували ліниві думки. Уривки думок складалися в ціле і знов розпадалися, залишаючи в голові лагідну, шумливу пустку: треба кудись поїхати… Куди поїхати?.. Не маю ні сили, ні енергії, аби подумати… Поїду… Ні, не поїду… Буду спати цілий тиждень… Хочеться звідси поїхати. Досить з мене цього дому, цієї вулиці, Гігінса і його ввічливості… Але куди?… Нема Кароліни. Якби була, подумала би за нас обох. Вибрала б яке-небудь місце, де тихо і гарно… Але її нема…

Її не було. Вона була така збуджена, коли виїжджала. Експедиція вирушила тиждень тому. Всі погрузилися на корабель, що плив до Афін, де існував філіал Британського Археологічного Інституту, співробітники якого повинні були зайнятися дальшим перевезенням експедиції на Керос.

Джо залишився сам і кілька днів писав майже без перерви, не виходячи з дому і віддаючи для сну по кілька годин на добу.

Книжка була готова. Джо відірвав погляд від стіни, встав і на пальцях пішов до кухні. Він хотів їсти, але не хотів будити Гігінса, який зі своєю звичною обов’язковістю почав би негайно готувати сніданок.

Алекс підійшов до дверей кухні і тихенько відчинив їх. Спочатку він відчув запах смаженого бекону, а вже потім побачив високу худорляву постать в халаті.

— Боже мій, Гігінс! Всього-навсього п’ята година ранку!

— Доброго ранку, сер! — сказав Гігінс, повертаючись. — Прошу вибачення за мій одяг, але я помилився на півгодини.

— Не розумію.

— Мені здавалося, що ви закінчите книжку десь перед шостою, сер. Вчора під час вечері ви сказали, що вбивця скоро буде викритий. Я подумав собі, що це займе п’ять-вісім сторінок. А потім детектив ще повинен все узагальнити і розказати читачеві. То завжди займає у ваших книжках від п’ятнадцяти до двадцяти сторінок. Разом набиралося приблизно двадцять п’ять сторінок. А оскільки останні розділи ви пишете звичайно набагато швидше, ніж перші, то я порахував, що ви будете писати до пів шостої, може трохи менше. У всякому разі я вже почав готувати сні… О, Боже!

Гігінс швидко відвернувся і тримаючи однією рукою поли халата, другою блискавично зняв сковорідку з газової плити.

— Слава Богу! — зітхнув він полегшено. — Сніданок буде за п’ять хвилин, сер.

— Дуже дякую.

Похитуючи від подиву головою, Алекс пішов назад. Гігінс визивав у нього інколи майже метафізичний страх.

Снідаючи, Алекс прийшов до висновку, що не буде лягати спати. Він хотів дочекатися вечора і заснути нормально. Джо не любив спати вдень, тому, що навіть десять годин денного сну не приносили йому відпочинку. В газетах, які в дивний спосіб з’являлися на його столі, не було нічого цікавого. Над містом стояв теплий спокійний і тихий серпень. Всі знайомі повиїжджали. Сам він також виїде. О десятій подзвонить до видавця, скаже, що можна забрати книжку. Більше йому нема чого робити в Лондоні. Якби була Кароліна, вони могли б виїхати кудись разом…

Через закриті двері кімнати почув тихий дзвінок біля входу. Невже від видавця? Так рано? Неможливо.