Розділ дев’ятий Другий порив вітру

Другий порив вітру

— Гей!

Алекс і Кароліна зупинилися. Окрик пролунав зблизька, але озирнувшись, Джо не побачив нікого Лише коли Памела крикнула вдруге, він побачив її біля виходу з печери, де вони розлучилися. Згодом з’явився також Роберт Гордон, і обоє почали швидко спускатися.

— Ви знайшли щось цікаве? — запитала Памела.

— Чому ти так думаєш? — Кароліна з надією подивилася на неї. — А ви?

— Ми — нічого. Але побачивши, як ви біжите до бараку, я подумала, що, може, ви відкрили щось надзвичайне і хочете якнайшвидше поділитися з ближніми новиною.

— Ми втікали від вітру, — з посмішкою сказав Джо.

— Від вітру? — Роберт Гордон підняв брови. — Для чого? Я б навіть сказав, що невеличкий вітер не зашкодив би. Неймовірно душно Там, всередині, — він показав на гору, — набагато приємніше. Природна кліматизація. Не розумію, навіщо італійці вибудували оту дерев’яну халабуду, маючи в розпорядженні такі прекрасні природні помешкання.

Всі четверо пішли до бараку.

— Найімовірніше, тому, що людина неохоче повертається до умов, з яких їм вдавалося визволитися. Людство декілька тисяч років тому покинуло печери і дуже полюбило просторі сонячні будинки.

Закінчивши свою сентенцію, Кароліна підняла руку і помахала нею в бік постатей, що стояли біля входу в барак.

— Всі на місці. Мері і Джон уже повернулися.

Професора вони застали в столовій. Гуго Лі розпаковував похідну фотолабораторію. Приперши до стіни штатив, він підійшов до столу.

— Сідайте! — сказав він і показав усім на крісла і лавки. — Які висновки?

— Щодо мене, — Меллоу злегка розвів руками, — то скоріше за все, я занадто товстий для такого роду досліджень. Я зайшов до гидкого, слизького коридору, що підіймався догори. В певному місці він став для мене завузьким. Я попросту не міг посуватися далі. Коридор в тому місці не закінчується, але веде весь час вгору. Наскільки я міг переконатися за допомогою ліхтарика. Звідти відходить ще одне розгалуження, вузьке, круте, майже вертикальне. Я пройшов частину того другого коридорчика на четвереньках, але признаюся, що побоявся лізти далі в повній темноті і майже вниз головою, не маючи нікого, хто б мене страхував. Крім того, там всюди валяються купи уламків. Оце й усе. Я не помітив там жодних слідів перебування людини, окрім якихось італійських написів при вході. Але, на жаль, я не вмію читати по-італійськи.

Ніби перепрошуючи присутніх, він знов розвів руками, зняв окуляри і почав витирати їх носовичком.

— А ви?

Памела взяла в руки відкритий блокнот, який лежав перед Гордоном.

— Наша дорога була така сама. Ми ввійшли до вузького коридору, що також вів під гору, потім зробився таким тісним, що Роберт не зміг просуватися далі. Я протиснулася, підстрахована линвою. Від того місця коридор починає опускатися вниз і закінчується майже округлою кімнатою з високим склепінням, в якому видніються чорні отвори, що ведуть вгору. Капало там жахливо, Весь цей острів поритий, як кротовисько. Я постаралася на місці зробити план нашої траси в двох проекціях. — Вона підсунула професорові блокнот. — Це все!