Розділ п'ятнадцятий «Я мушу її знайти…»

«Я мушу її знайти…»

Вночі Алекса декілька разів будили нові пориви вітру. Але під ранок все стихло, і коли він пробудився черговий раз, в кімнаті починало сіріти. Гуркіт моря надворі перетворився в м’який лагідний шум.

Джо розбудив Кароліну, яка потягнулася і швидко сіла. Він приклав палець до уст. Заспана, вона кивнула головою на знак того, що знає, де знаходиться. Алекс нахилився до її вуха.

— Якщо можеш, — прошепотів він, — то я хотів би, щоб ми вийшли за п’ятнадцять хвилин. Здається, всі ще сплять. Ми залишимо їм в їдальні записку, щоб вони не хвилювалися.

— Куди ми підемо?

— В печери. Ти приготуй сніданок, а я тим часом піду на маяк, поговорю з греком.

— Добре, шефе.

Вона позіхнула, закриваючи рот долонею, але швидко встала з ліжка і вийшла на пальцях у коридор. Алекс з рушником, милом і зубною щіткою тихо пішов до умивальників. Він не хотів нікого будити. Якщо їм з Кароліною вдасться вийти непомітно, вони будуть мати дві-три спокійні години. А Джо хотів, щоб ніхто не бачив, куди вони підуть.

Він вдягнувся і пішов до вхідних дверей, що були зачинені на ключ з середини. Джо повернув ключ і вийшов.

Сонце ще не встало, але було тепло, так тепло, як рідко коли буває в Англії навіть в обідню пору. Джо зітхнув. То було найбільш дивним: чому люди не товпилися в тих місцях на землі, де немає зими і осені. Уже був день, а…

Джо протер очі і почекав деякий час. Але йому не привиділося. Промінь світла з маяка, слабий при денному освітленні, з’явився і знов пропав у своїй круговій мандрівці. Невже він забув загасити? Напевно. Був схвильований, як і всі інші. Вбивство є вбивством, воно кидає свою чорну тінь на кожного, хто знаходиться поблизу. Елефторіос Смитракіс не був винятком.

Джо підійшов до важких, окованих залізом дверей і зайшов без стуку.

Всередині горіло світло. Смитракіса не було. Телеграф мовчав. Біла полоска паперу нерухомо звисала зі столу. Алекс підійшов ближче і лиш тепер побачив ноги людини, що лежала на підлозі.

Елефторіос Смитракіс був мертвим. Алекс укляк, намагаючись нічого не чіпати. То не був один удар. Потилиця вбитого була майже потрощена ударами вбивці. В затиснутих пальцях правої руки вбитого стирчав олівець. Він був захоплений ударом з тилу, коли сидів за столом.

Джо встав. На столі лежала відкрита товста книга з сторінками, поділеними на графи, перша з яких означала, очевидно, годину прийому чи передачі повідомлення. В останній позиції стояло: «2.55». В наступній графі, де мав бути зміст повідомлення, було пусто.

— Друга, п’ятдесят п’ять, — пробурмотів Джо. Він подивився на годинник. Було п’ять хвилин по четвертій. Година і десять хвилин. — Я спав, коли його тут вбили… Спав… — Джо потряс головою. — Але як я міг припустити? Що за абсурд! Що за жахливий абсурд…

Він нахилився над німим телеграфом. Телеграф був розбитий. Тому й мовчав. Мікрофон передавача лежав потрощений на підлозі в кутку кімнати. Ні. Цим шляхом він не зможе сконтактуватися з материком.

Алекс розглянувся ще раз, обійшов стіл, обминаючи непорушне тіло, і пішов до виходу. Раптом він зупинився. Розподільчий щиток був зліва від убитого. Джо підійшов до щитка і, не даючи собі ради з грецькими написами, виключив два головні рубильники. Потім вийшов і замкнув двері на ключ. Ключ він заховав до кишені.

Йдучи до бараку, Алекс оглянувся. Маяк не світився. Один з двох рубильників був саме тим, що треба.