Розділ перший «То дивовижна історія, Джо!»

«То дивовижна історія, Джо!»

Тихий рівномірний стукіт малої друкарської машинки «Оліветті» раптом припинився, але Алекс тільки через деякий час зрозумів, що машинка уже не друкує. Джо подивився на неї, насилу відриваючи погляд від пожовтілої фотографії свого батька, яка висіла на стіні напроти. Щойно тепер він зауважив, що змучені пальці зісковзнули з клавіатури і ліниво рухаються по поверхні столу, так ніби вони й далі були зайняті вистукуванням літер, значення й сенсу яких він уже не міг зрозуміти. Був втомлений, втомлений настільки, що навіть не здавав собі в цьому звіту. Джо підняв руки і деякий час бездумно дивився на долоні. Потім повільно опустив їх, випростався в кріслі, зажмурився, а тоді раптово відкрив очі, намагаючись побороти сонливість, що підкралася. Він подивився на майже списану сторінку машинопису, пробіг по ній поглядом, спокійно викрутив з каретки, повільно зім’яв у кулю і кинув в сторону кошика, що стояв за два кроки від столу. Як завжди попав, і, як завжди, це принесло йому мимовільне маленьке задоволення. Джо встав і потягнувся.

Цієї ночі він написав повних сорок сторінок машинопису. І хоч це було на цілих десять сторінок менше, ніж собі запланував, в цей момент Джо уже знав, що більше не напише, бо змучена уява перестала у відповідному темпі творити образи. Зникла гострота бачення. Він взяв у руки кілька останніх листків, швидко перечитав їх і зітхнув. Були ні до чого не придатними. Робота над новою повістю потриває на тиждень довше, ніж собі запланував.

Алекс встав і як старий вождь, що інспектує поле бою, пробіг поглядом по гладенькій поверхні столу, по книжках, машинці і шклянці з олівцями. Ще раз зажмурив очі і з тихою ненавистю повернувся плечима до стосу ще чистих, перекладених копіркою листків паперу, котрі своїм виглядом запрошували до дальшої роботи. Повільно підійшов до вікна і розсунув штори.

Над вулицею і над дахами міста уже був сонячний весняний ранок. Алекс відкрив вікно і з-під примружених повік деякий час спостерігав смуги тютюнового диму, що піднімався вгору і розпливався в ясному вібруючому повітрі.

— О, боже, — тихо сказав він, — о, мій великий Боже! Коли це все скінчиться?

Запитання було абсолютно риторичним, бо Джо знав краще, ніж хто би то не був, що після цієї книжки буде нова, а після неї другі. Але відносилося воно не лиш до книжки. Кароліна далі була невловимою і Джо не знав, коли її побачить. В їх житті такі періоди наступали не часто, але коли Кароліна справді хотіла усамітнитися, вона ставала недосяжною.

На щоглі телевізійної антени, розміщеної на даху будинку напроти, сів маленький сірий горобець. Крутячи голівкою і рухаючи хвостом, він деякий час сидів, розцвіріньканий, безпечний, визолочений сонячним промінням, а потім нирнув у темний тунель вулиці і полетів у своїх справах.

Джо мимовільно провів горобця очима Всю минулу ніч він намагався не думати про Кароліну, але тепер був занадто змученим і не витримав. Навіть самому собі не хотів признаватися, як він за нею скучив.

Два тижні Кароліна сиділа, закрившись в своєму невеличкому помешканні на другому кінці міста. На телефонні дзвінки їі хазяйка, пані Даунбі, незмінно відповідала, що міс Бекон дуже зайнята і не може, на жаль, підійти до апарату.

Хоча Джо з свого боку був впевнений, що Кароліна його кохає, все ж він знав, що найбільшою і найголовнішою пристрастю в житті цієї незвичайної дівчини були маленькі глиняні таблички, помережані крітським лінійним письмом.

Кароліна була молодим талановитим археологом, з розряду тих, про яких сиві професори говорять, що вони подають великі надії. Але які були ії власні надії і наскільки вони були пов’язані з легіонами таємниць, котрі оточують морську державу крітян, що володіла майже всіма островами Егейського моря і сягала Малої Азії? Чи справді вона хотіла розшифрувати те не прочитане досі письмо і вторгнутися на підступи історії народу, який створив таку могутню цивілізацію, залишив після себе палаци, вази, живопис, тисячі найрізноманітніших предметів і все ж залишився настільки невідомим і таємничим, що можна було висувати припущення про його походження, розквіт і занепад.

За останні два тижні Джо лиш раз чув її голос. Вона подзвонила пізно ввечері, кілька днів тому.

— Доброго вечора, Джо! Він трохи пошкоджений, тому я маю з ним багато клопоту, але все повинно скінчитися добре. Він абсолютно дивовижний, якщо я не помиляюся. Але, напевно, я не помиляюся.

— Хто дивовижний?

— Мій папірус. Я подзвоню, коли буду готова, тоді дізнаєшся про все. Інколи я маю таке враження, що то робота для тебе, а не для мене. Маса речей абсолютно не зрозуміла.

— Ти можеш говорити ясніше?

— Ще ні. То дивовижна історія, Джо! За кілька днів я все тобі розкажу. На добраніч, мій дорогий письменнику. Вчора ввечері я була така схвильована, що для заспокоєння спробувала прочитати котрусь з твоїх книжок. Не можу тобі сказати котру, бо я зразу заснула. Сподіваюся, що інші твої читачі читають одним духом аж до ранку. На добраніч!

Вона засміялася і поклала трубку, так що Джо не встиг відповісти. Це було майже тиждень тому. Алекс скучав і щоби вбити час, що минав для нього надто повільно, написав за цей тиждень пів детективного роману. Зрештою, його підганяв видавець, бо надходило літо, час відпусток і канікул, словом, час, коли чоловіки жінкам, жінки чоловікам, батьки дітям і діти батькам купують детективні романи в дорогу. Тому Джо писав, майже не виходячи з дому.