Розділ сьомий «Ми готові, сер…»

— Так, але досить дорога. На світанку відлітає літак на Кріт, а там можна найняти вертоліт. Якщо вам це підходить, то ми можемо замовити його навіть уже, по телефону. В останній час туристи досить часто здійснюють повітряні мандрівки. В такому випадку ви будете на Керосі за три години після відльоту з Афін.

— Прекрасно! Їду! Дуже вам вдячний.

Джо поклав на столі ще один банкнот і підійшов до ліфта, весело розмахуючи ключем. Він заснув негайно і пробудився добре відпочилим, коли світанок почав забарвлювати далеку білу височину, що розмістила на своєму хребті маленький з такої відстані Парфенон.

Пізніше все відбулося по сценарію адміністратора з готелю «Хілтон». І ось уже майже годину Алекс знаходиться на борту вертольота. Сидячи поруч з пілотом, він дивився на блакитну рівнину, що простягалася в усі сторони до горизонту.

— За десять хвилин будемо на місці — сказав пілот поганою англійською мовою. — Я ніколи там не був, але ми зв’язувалися по радіо з черговим на маяку. Він сказав, що острів плоский і вертоліт може приземлитися на ньому без риску. — Він подивився на небо. — Я хотів би якнайшвидше повернутися. З Африки іде великий вітер. Хмар немає, світить сонце, але машиною кидає так, ніби надходить кінець світу. А вертоліт — то не реактивний літак, не втече. О, ми вже на місці! Бачите, сер?

Джо нахилився вперед і, дивлячись через випукле скло, почав уважно приглядатися до моря. Спочатку нічого не побачив. Потім помітив далеко внизу маленьку скелю, навколо якої виразно бурунився білий перстень хвиль, що ударяли в стрімкі прямовисні береги. Острів наближався до них, і вертоліт почав м’яко сходити вниз. Він вільно ковзнув над гострою вершиною гори, до якої підходила у вигляді плоскої кам’яної платформи решта острова, піднята високо над морем недоступними вертикальними стінами.

Вони ввійшли в тінь гори, і машина на деякий час зависла в повітрі, поки пілот шукав місце для посадки. Алекс тим часом зауважив приземкуватий барак з дахом, покритим гофрованим залізом, що тулився до підніжжя скелі. З бараку одна за одною вибігали маленькі людські фігурки, що відкидали короткі гострі тіні.

Вертоліт знов вийшов над море, і Алекс помітив сховану за скельним заломом і ланцюжком з піни маленьку блакитну яхту. — Гордони також уже на місці — подумав він, але тут же забув про яхту, тому що його увагу привернула групка людей, що стояли перед бараком. їхні силуети повільно росли в міру наближення. Вертоліт повернувся над скельну платформу і почав майже вертикально опускатися.

— На щастя, немає вітру, — сказав Джо. Пілот мовчки кивнув головою. Він сидів, сильно нахилившись вперед. Алекс помітив Кароліну. Він не знав, як йому вдалося впізнати її серед інших, тому що він не міг розрізнити рис їхніх піднятих догори облич. Але впізнав її негайно. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім. На одного забагато.

Мотор запрацював тихіше, і лиш пропелер, що крутився наверху, різко гудів, розтинаючи повітря. Вертоліт важко сів, пневматика ослабила удар. Джо хитнувся до переду і відкинувся в кріслі.

— Кінець, — сказав пілот. — Дякую, сер.

— Це я вам дякую. — Джо потиснув йому руку і вискочив з машини. Кароліна, яка почала бігти, як тільки колеса вертольота доторкнулися землі, була біля нього за кілька секунд. Вони коротко і на вигляд спокійно потиснули одне одному руки.

— Не можна сказати, щоб ти належав до тих людей, які вірять, що найкраще спішити повільно…

Джо взяв подану пілотом валізу і махнув йому рукою.

— Щасливої дороги! — закричав він. — Я сподіваюся, що ми ще побачимося!

Пілот мовчки кивнув головою і посміхнувся. Двигун задзвенів на високій ноті, і машина відірвалася від землі. Кароліна і Джо стояли ще якийсь час і дивилися, як вона зменшується в небі, відлітаючи на південь. Потім вони рушили в сторону бараку.

Вітаючись з присутніми, Джо помітив у них виразну зміну. Всі були загорілі і виглядали так, ніби вони провели тут уже декілька тижнів. Навіть професор, в противагу тому, що про нього писала Кароліна, був одягнений в шорти і сорочку з короткими рукавами і більше нагадував офіцера з колоніального корпусу, ніж ученого. Кількаденна морська мандрівка стерла з присутніх бліді барви Лондона.

— То наш господар, — сказала Кароліна, показуючи на загорілого молодого чоловіка, якого Алекс не знав. — Містер… — вона завагалася, а потім продовжила, виразно ділячи слова на склади: — Е-леф-то-ріос Сми-тра-кіс, котрий займається на Керосі маяком і, на щастя, знає англійську мову. Він встиг уже нам розказати, що в вільний час спускався в деякі печери, але, на жаль, нічого не знайшов.

Джо потиснув руку молодому чоловікові, який майже чисто по-англійськи сказав:

— Дуже приємно познайомитися.