Розділ тринадцятий Статуетка Богині Лабіринту

Статуетка Богині Лабіринту

Джо відчинив двері бараку і зайшов, тихо закриваючи їх за собою. Тиша. Він повільно пішов коридором. Минаючи замкнену кімнату Гордонів, Джо зупинився і послухав. Тиша. Там не було нікого. Мертвий лежав сам.

Алекс зробив ще кілька кроків і відчинив двері їдальні. Всі були на місці. Сиділи в різних місцях кімнати і в різних позах: професор сидів за столом, обіпершись ліктями на стіл і закривши лице руками; Памела Гордон, неприродно випрямлена, дивилася в вікно, за яким темну непроникну ніч розрізав промінь світла від маяка (Джо підсвідомо зафіксував, що хтось відчинив віконниці); Меллоу вистукував короткими товстими пальцями мелодію на стільниці, а Карузерс дивився на рухи його пальців з виразом якогось подиву на красивому лиці; Мері сиділа біля Памели, час від часу скоса поглядаючи на неї, напевно, готова допомогти їй, як тільки виникне така необхідність, типова дівчина з доброї англійської родини, відкрита, щира, готова допомогти: і, нарешті, Кароліна, яка сидить напроти професора. Повернула голову і дивиться на нього з німим запитанням, а, може, проханням.

Джо зачинив двері, розмірковуючи, яке то може бути прохання. Меллоу повільно повернув голову і подивився на Алекса. Алекс сів. Ніхто не відізвався. Карузерс сумно покивав головою.

— Ти домовився з… з материком? — попитала нарешті Кароліна, порушуючи мовчання. Вона говорила впівголосу і з зусиллям, так ніби слова не хотіли проходити їй через горло.

— Так, — Джо відповів також тихо. — Завтра після обіду прибудуть власті і британський консул.

— Які власті? — Меллоу спокійно подивився на нього. В його голосі не було й найменших слідів напруження. Він був стриманий, ніби нічого не сталося.

— Поліція, звичайно. — Джо невпевнено подивився в сторону Памели, що далі сиділа, дивлячись у вікно і, правдоподібно, не зовсім розуміла, що відбувається навколо.

— Я хотів би, — Алекс глибоко набрав повітря. Він побачив благальний погляд Кароліни і розвів руками, ніби перепрошуючи, — щоб ви зрозуміли, що візит тих людей буде для нас дуже неприємним. Нам доведеться відповідати на сотні запитань, нас усіх будуть підозрювати. Уникнути нам цього не вдасться. Тому… — Джо замовк. Він встав і підійшов до Памели Гордон. — Мені дуже неприємно, але нам доведеться говорити тут про дуже болючі речі і… я не знаю, чи ви захочете їх слухати?

Памела повернула голову і подивилася йому в очі.

— Прошу не звертати на мене уваги, містер Алекс. Я буду вести себе розважливо. Адже я теж була тут, коли він… Очевидно, я вам потрібна так само, як і інші?

Джо уважно подивився на неї, потім кивнув головою.

— Дякую.

Він повернувся до столу.

— А чому ви вважаєте, що ми повинні говорити з вами на цю тему? — Меллоу легенько здвигнув плечима. — Я не бачу причини, щоб розводитися тепер про те, чим завтра все одно повинна буде зайнятися поліція, з тією тільки різницею, що вони будуть терзати нас із взаємної необхідності, а не для розваги. Ви — автор детективних романів, так? Очевидно, для вас ця справа є прекрасною розвагою. Але для нас — ні! Ми втратили колегу, втягнуті в дуже неприємну аферу, котра, якщо вона попаде в газети, завдасть нам і нашому Інститутові багато клопоту. Я вже не говорю про професора, що є керівником цієї експедиції — рухом руки він показав на Гуго Лі, котрий підняв голову і дивився тепер на нього. — Адже Роберт був членом нашого колективу і загинув під час експедиції. Звільнім себе від того всього, від чого ми можемо себе звільнити. Пошукайте собі для своїх дослідів іншого місця. Злочини чиняться на всіх географічних широтах, кожної години дня і ночі Словом, їх досить, щоб задовольнити ваші фахові інстинкти. Я прошу пробачення за неввічливість, але я не вважаю вашу поведінку правильною.

— Він схвильований і тому такий сердитий, але… — Мері Сандерс мимоволі розвела руками. — Може й справді не треба говорити на цю тему, містер Алекс?

— Ви помиляєтеся! — професор Лі встав. — Роберта нема… — його голос затремтів, — і ми зобов’язані дізнатися правду про його смерть. Тому давайте не говорити тут про чиїсь справи — в його голосі знов почулося ледь помітне тремтіння… — Але і наш Інститут, і ви всі, і… я також повинні знати правду, Хто знає, чи зуміє грецька поліція дізнатися правду. Я справді не можу зрозуміти, як весь цей жах міг статися? Містер Алекс є одним з найвідоміших наших фахівців в області кримінології, і якщо він уже знаходиться з нами, він повинен одержати від нас допомогу. Я прошу задавати ваші запитання, містер Алекс…

Професор тяжко сів і знов схилив голову на руки, так ніби зусилля, необхідні для проголошення тих кількох десятків слів, були для нього надто великими.

— Звичайно, якщо професор так вважає, то я беру свої слова назад, хоч ми навіть не знаємо, чи й справді було вчинене вбивство. — Меллоу встав і знов сів на лавку.