Розділ одинадцятий Пробудження Богині Лабіринту

Пробудження Богині Лабіринту

Двері захлопнулися. Всі зупинилися біля порога, продовжуючи триматися за руки, хоч вітер залишився за товстими стінами маяка.

Елефторіос Смитракіс зняв навушники. Він сидів за довгим столом і з подивом дивився на них. Його рука з олівцем продовжувала бігти по листку паперу, ставлячи кабалістичні знаки коду. Алекс деякий час ворушив губами, але не міг вимовити ні слова. Тиша приголомшила його. Кам'яні стіни і подвійні шибки на вікнах маяка відрізали присутніх від реву хвиль і вітру так несподівано, що лише через деякий час вони почули глухий шум моря.

— Що сталося? — запитав, встаючи, Смитракіс.

— Містер Гордон пішов півгодини тому на пристань і не повернувся. Ми думали, що може він у вас. — Джо зробив паузу. — Чи не було його тут?

— Ні, — Смитракіс захитав головою. — Він не повинен був іти туди сам. — На лиці в нього з’явився вираз такого сильного занепокоєння, що Джо швидко сказав:

— Ми зараз туди підемо. Напевно, він знаходиться на борту яхти і чекає, поки припиниться вітер. Він переживав, щоб вітер не порвав тросів.

Смитракіс одів навушники і сказав щось по-грецьки в маленький мікрофон. Почекав, потім знову сказав кілька слів. Після цього він зняв навушники.

— На жаль, я не можу звідси відійти. — Він явно нервував. — Я повинен кожних п’ять хвилин доповідати про готовність радіостанції і обладнання маяка. Але вам треба туди іти. Може він впав і потребує допомоги. Там дуже небезпечно сходити, коли віє цей вітер.

Смитракіс замовк. Ніхто з присутніх не відізвався. Телеграфний апарат на столі тихо шумів, виштовхуючи з себе білу смужку паперу. Смитракіс автоматично відірвав кінець стрічки і, не дивлячись на неї, почав пересувати папір пальцями.

— Прошу мене повідомити, коли містер Гордон знайдеться, добре? — трохи безпорадно сказав він. — Я… я не можу звідси відійти. Ми складаємо присягу. Там, на морі, — він показав на вікно, за яким в темноті перемістилася полоса світла, — також хтось може бути в небезпеці. Зрештою, у вас є четверо мужчин. Ви попадете на пристань, правда? Звідси наліво веде стежка. її дуже добре видно.

— Ходім! — Алекс повернувся на місці. — Ми зразу повідомимо вас, коли містер Гордон знайдеться. Може, він уже повертається до бараку?

Він посміхнувся до молодого грека, котрий знов сів за стіл і одів навушники, але й далі з неспокоєм дивився на них, поки вони по черзі виходили, занурюючись знов у гуркіт бурі.

Хоч важко було собі це уявити, вітер ще посилився. Біла стежка, що бігла до пристані, виразною рискою тягнулася до грані, з-поза якої долинав шум моря.

— Обережно! — Джо зупинився за кілька кроків до краю. — Всі лягайте! — Не будучи певним, що всі його почули, він ліг на землю і потягнув за собою Кароліну.

— Залишся тут. — Він почав повільно підповзати до прірви Якби не думка про Гордона, Джо мусив би признатися сам собі, що ніколи раніше не бачив подібного видовища в театрі природи. Освітлене невиразним світлом зірок море до самого горизонту виглядало як величезна ревуча, наповнена вируючою піною безодня, що вистрілювала біля підніжжя острова високими фонтанами води, і як спійманий звір рвалася вперед, видираючись на скелі. Джо глянув униз. За великою скелястою косою, що захищала пристань, вода була майже спокійна, а невелика блакитна яхта, прив’язана до кам’яного берега, плавно піднімалася й опускалася в світлі ліхтарика, яке ледве діставало туди, розпливаючись в навколишній темряві. Яхта була неосвітлена. Далі низько на небі, якраз за яхтою, яскраво світила спокійна зірка, велика і ясна. Джо оглянувся. Над островом через рівні проміжки часу пролітав промінь світла від маяка. Його охопило безглузде почуття подиву, що вітер не здуває того світла і не несе його в ревучу темряву, що насувалася на край прірви.

Дивлячись на яхту, Джо помахав ліхтариком в різні сторони і почекав деякий час. Підповзла Кароліна. Тепер вона лежала поряд, торкаючись його плечем.

Джо зробив ще кілька помахів ліхтариком, тоді повернув голову і побачив, що інші теж сигналізують. Всі лежали, висунувши голови за край прірви і ховаючись від пориву вітру, що, на щастя, віяв з боку моря, здуваючи їх на суходіл.

— Не відповідає! — закричала Кароліна, прикладаючи губи йому до вуха. — Що будемо робити?