Розділ одинадцятий Пробудження Богині Лабіринту

— І що… що тепер? — професор Лі мимоволі звернувся до Алекса.

— Напевно, тепер, користуючись тим, що вітер стих, треба пройтися по всьому острову, аж до підніжжя гори, — сказав Джо. — Містер Гордон мусить десь тут бути… — Джо замовк на півслові.

— Він… він… — голос Памели тремтів, — де він може бути?

— Напевно, зараз знайдеться, — швидко сказала Кароліна і взяла її за плечі. — Може, йому стало погано, і він чекає десь на нас. Ходім!

Віялом, і далі тримаючись за руки, вони повільно пішли до схилу гори. Світло маяка легенько тремтіло, освітлюючи голу поверхню острова. Якби Гордон справді заблудився і вивихнув ногу, його б зразу помітили Але якщо він втратив почуття простору і, шукаючи сходів до пристані, впав у прірву, на дні якої оскаженілі хвилі билися в берег?

Здалеку Алекс помітив яскраві прямокутники вікон бараку. А може, й справді Гордон повернувся і чекає на них. Або, не заставши нікого, пішов до маяка. Але звідки міг повернутися? Вони побачили б його, якби він повертався з пристані.

Джо подивився на Кароліну, що йшла поряд. Вітер, який в цей час трохи притих, але все ще підмітав широкими подихами поверхню острова, розвівав її коротке волосся і відкритий комірець блузки.

— Як ти міг, Джо?! — сказала вона. — Як ти міг піти вниз без страховки? Я думала, що помру від страху.

— Він міг там бути. — Алекс підняв голову. Вітер тепер майже затих. — Міг бути пораненим. Міг впасти в воду і з останніх сил боротися з хвилями. Все могло бути. В такій ситуації хвилина може коштувати людині життя. Інакше я б не пішов.

— Я знаю.

Джо побачив лише рух її губ, бо вітер заглушив вимовлене впівголосу слово. В темноті він помітив, що очі в неї повні сліз. Ще трохи, і він був би зупинився від подиву. Бо ще ніколи в житті не бачив, як Кароліна плаче. Вона відвернулася. Він вдав, що нічого не помітив. Вітер знов посилився. Не був таким могутнім, як годину тому, але все ще віяв з такою силою що дівчата з трудом трималися на ногах. Всі разом підходили до підніжжя гори.

Від моря линув величний, монотонний гул, заповнюючи занурений в темряву горизонт. Джо напружив погляд. На гладкій поверхні острова в промінні маяка він легко побачив би людину на землі, якби вона знаходилася десь між бараком, берегом і горою. Але рівнина була пуста Залишилася лиш довга полоса тіні, куди не попадало світло від маяка.

Всі йшли повільно. Вікна бараку були все ближче. Отвори, що вели вглиб гори, темніли на ясному фоні скелястої стіни. Може, він був там, в котрій-небудь з тих печер? Абсурд. Не міг туди заблудитися. Дорога з бараку до пристані вела в протилежному напрямку.

Алекс глянув на темний отвір найближчої печери. Хто був там сьогодні? Меллоу? Так, Меллоу. А Роберт Гордон, напевно, впав. Очевидно, вітер здув його в море. Якщо, звичайно, нема його в бараку або на маяку.

В цей момент Меллоу закричав, перекрикуючи свист вітру, що шаленів в заглибинах скель на схилі гори.

— Давайте, перевіримо, чи нема його в бараці!

Барак був уже близько. Меллоу побіг так швидко, як йому дозволяв зустрічний вітер. Двері бараку знаходилися в тіні. Меллоу зник, нирнувши в ту тінь. Джо побачив світло ліхтарика, що стрибало по поверхні дверей. Меллоу постояв нерішуче біля дверей, потім повернувся, Він без поспіху підійшов до решти.

— Чи хтось з вас замикав двері знадвору на ключ?

— Так! Я! — сказав Карузерс.

— Ключ далі стирчить в замку, а двері замкнені. Отже його нема всередині.