Розділ «33»

— Коли настане час і ти захочеш кинути виклик мені, щоб здобути мою бурку вождя, не думай, що ти гратимешся зі мною так, як грався з Джамісом.

Джессіка відчула, як Стілґарові слова і її власні запали юнакові в душу. Помилка, якої припустилися ці люди, піде тепер на користь. Вона, як і Пол, оглянула обличчя навколо, щоб побачити те, що бачив він. Захоплення, так, страх… іноді — відраза. Вона поглянула на Стілґара й прочитала на його обличчі покірність долі, збагнувши, який вигляд мав бій для нього.

Пол глянув на матір.

— Ти знаєш, що це було, — мовив він.

До сина повертався здоровий глузд, і вона почула докір у його голосі. Джессіка окинула поглядом натовп і мовила:

— Пол іще ніколи не вбивав людину оголеним лезом.

Стілґар став перед нею, і в його очах читалася недовіра.

— Я не грався з ним, — мовив Пол. Він протиснувся до матері, розрівняв плащ і глянув на темну пляму Джамісової крові на підлозі печери. — Я не хотів його вбивати.

Джессіка побачила, як довіра повільно поверталася до Стілґара, помітила полегшення на його обличчі, коли той торкнувся бороди помережаною венами рукою. Жінка чула, як сповнений розуміння гамір прокотився натовпом.

— Ось чому ти пропонував йому здатися, — мовив Стілґар. — Розумію. Наші звичаї відрізняються від твоїх, але ти побачиш у них правду. Я вже було подумав, що ми прийняли до себе скорпіона, — а тоді, завагавшись, додав: — Я більше не називатиму тебе малим.

Голос із натовпу вигукнув:

— Йому потрібне ім’я, Стіле!

Стілґар кивнув, торкнувшись бороди.

— Я бачу в тобі силу… силу, подібну до тієї, що тримає стовпи. — Знову замовк, а тоді повів далі: — Поміж нас тебе зватимуть Усулем, основою стовпа. Це твоє таємне, внутрішнє ім’я. Тільки ми на Січі Табр можемо використовувати це ім’я, і ніхто інший… Усуль.

Гамір прокотився натовпом:

— Це хороший вибір… Сильний… Принесе нам талан.

І Джессіка відчула прийняття, знала, що й на неї воно також поширюється завдяки її захисникові. Тепер вона Сайядіна.

— А тепер, яке чоловіче ім’я обереш ти, щоб називатися прилюдно? — запитав Стілґар.

Пол глянув на матір, а тоді на Стілґара. Уривки й шматочки цієї миті закарбувалися в його пророчій пам’яті, але він відчував різницю, неначе вони були й матеріальними, й тиснули на нього через вузькі двері теперішнього.

— Як ви називаєте поміж себе маленьку мишку, ту стрибучу мишку? — запитав Пол, пригадавши стриб-скок у котловині Туоно. Він показав однією рукою.