Розділ «19»

— Насміхаюся? Я? Не забувай, я відступився від хлопчиська. Ти чув, що казав зрадник про підготовку малого. Вони схожі, матір і син, убивчо схожі, — Барон посміхнувся. — Тепер я маю йти. Я відправлю сюди охоронця, підготованого саме для такої миті. Він глухий як пень. Йому буде наказано провести тебе у вигнання. Якщо він побачить, що ця жінка здобуває над тобою владу, то підкорить її. Він не дозволить тобі витягнути з її рота кляп, доки ви не опинитеся за межами Арракіса. А якщо ж ти вирішиш не їхати… у нього інші накази.

— Вам не потрібно йти, — сказав Пітер. — я вже обрав.

— Ах, он як! — загиготів Барон. — Таке швидке рішення може означати тільки одне.

— Я беру герцогство, — коротко відказав Пітер.

І Джессіка подумала: «Невже Пітер не знає, що Барон йому бреше? Але… звідки йому знати? Він же зіпсутий ментат».

Барон кинув погляд униз, на Джессіку.

— Хіба не чудово, що я так добре знаю Пітера? Я уклав парі з майстром зброї, що вибір Пітера буде саме таким. Хах! Ну добре, тепер піду. Так значно краще. О-о-о, значно краще. Розумієте, леді Джессіко? Я не маю на вас злоби. Це лише необхідність. Так значно краще. Так. Я зовсім не наказував знищити вас. І коли мене запитають, що з вами трапилося, я зможу з чистою совістю знизати плечима.

— Ви лишаєте це на мене? — запитав Пітер.

— Я відряджу охоронця, який виконає твої накази, — сказав Барон. — Що б не було зроблено, я лишаю це на тебе, — він глянув на Пітера. — Так. На моїх руках не буде крові. Це твоє рішення. Так. Я нічогісінько про те не знаю. Ти зачекаєш, доки я піду, перш ніж виконаєш свої забаганки. Так. Добре… О, так. Так. Чудово.

«Він боїться допитів Правдомовиці, — подумала Джессіка. — Кого? Ох, ну звісно ж Превелебної Матері Гая Єлени! Якщо він знає, що буде змушений відповідати на її запитання, отже, Імператор точно причетний до цього! Ох, бідний мій Лето».

Востаннє зиркнувши на Джессіку, Барон розвернувся і вийшов за двері. Вона провела його поглядом, міркуючи: «Усе, як казала Превелебна Матір, — він надто сильний і лютий».

Увійшло двоє харконненівських солдатів. Ще один — обличчя як пошрамована маска — стояв у проході з наведеним лазерострілом.

«Глухий, — подумала Джессіка, вивчаючи пошрамоване обличчя. — Барон знає, що проти всіх решти я можу використати Голос».

Пошрамований глянув на Пітера.

— Хлопчина — на ношах на вулиці. Якими будуть ваші накази?

Пітер звернувся до Джессіки.

— Я хотів підкорити тебе, пригрозивши вбити твого сина, але тепер починаю розуміти, що це не спрацювало б. Я дозволив своїм почуттям затьмарити розум. Погана тактика для ментата. — Він звернувся до пари солдатів, повернувшись так, щоб глухий міг читати по губах. — Відвезіть їх у пустелю, як радив зрадник щодо хлопчиська. Його план — хороший. Хробаки знищать усі сліди. Їхніх тіл ніколи не знайдуть.

— Ви не хочете прикінчити їх власноруч? — запитав пошрамований.

«Він читає по губах», — збагнула Джессіка.

— Я піду за прикладом мого Барона, — мовив Пітер. — Заберіть їх, куди порадив зрадник.