Розділ «17»

— Ви погрожуєте мені? — прогарчав ментат.

— У жодному разі. Я лише зазначаю, що хтось атакує базові принципи нашого життя. Це диявольськи хитро. Я пропоную відбити цей напад, упорядкувавши наші життя, щоб не було шпарин, крізь які такі стріли могли б потрапляти.

— Ви звинувачуєте мене в поширенні безпідставних підозр?

— Так, безпідставних.

— І ви відбиватимете їх власними нашіптуваннями?

— Зуфіре, із шепотінь складається твоє життя, а не моє.

— Тоді ви ставите під сумнів мої здібності?

Жінка зітхнула.

— Зуфіре, я хочу, щоб ти звернув увагу на власну емоційну зацікавленість у цьому всьому. Природна людина — це тварина без логіки. Те, що ти проектуєш логіку абсолютно на все — неприродно, але найчастіше доволі корисно. Ти втілення логіки — ментат. І все ж таки твої рішення — це в прямому сенсі зовнішня проекція тебе, а такі питання треба розглядати ретельно, вивчати з усіх боків.

— Ви зараз хочете навчити мене моєму ж ремеслу? — запитав він, навіть не намагаючись приховати зневагу в голосі.

— Ти можеш бачити все за межами себе самого й застосовувати до побаченого свою логіку, — відказала Джессіка. — Але така вже особливість людського єства: коли ми стикаємося з особистими проблемами — глибоко особистими, — то надзвичайно складно досліджувати їх із логічного боку. Ми радше ходитимемо манівцями, звинувачуватимемо все, крім справжнього, глибоко прихованого мотиву, що пожирає нас ізсередини.

— Ви навмисне намагаєтеся підірвати мою віру у власні можливості як ментата, — відрізав старий. — Якби я дізнався, що хтось із наших людей намагається саботувати будь-яку іншу зброю в нашому арсеналі, то, не вагаючись, викрив би його і знищив.

— Навіть найкращі ментати припускають можливість помилки у своїх розрахунках. Цілком природно зважати на це, — відказала Джессіка.

— Я ніколи не стверджував зворотного!

— Тоді проаналізуй сам ті симптоми, які ми обоє бачимо: люди пиячать, сваряться — обмінюються дикими плітками про Арракіс; вони нехтують найпростішими…

— Неробство, не більше, — заперечив Хават. — Не намагайтеся відвернути мою увагу, додаючи таємничості звичним речам.

Джессіка дивилася на нього й думала про солдатів Герцога, які в бараках роз’ятрюють свої рани настільки, що в повітрі можна відчути запах перенапруження — так смердить спалена ізоляція. «Вони перетворюються на героїв легенди, що побутувала в часи до Гільдії, — подумала жінка. — Неначе люди із загубленого зорешукача “Амполіроса”, хворобливо прив’язані до власної зброї — завжди в пошуках, завжди напоготові, але ніколи не готові».

— Чому ти ніколи не використовував повною мірою моїх здібностей для служби Герцогові? — запитала вона. — Боїшся, що я претендуватиму на твій пост?

Він поглянув на неї — старечі очі спалахнули.

— Я трішки знаюся на підготовці, яку дають Бене-Ґессерит… — він урвав мову й насупився.