Розділ «16»

Кайнс зауважив:

— Той, хто дражнить Атрідів, робить це на власний страх і ризик.

— Це в Атрідів такий звичай — ображати своїх гостей? — запитав банкір.

Перш ніж Пол устиг відповісти, втрутилася Джессіка.

— Сер, — а сама подумала: «Нам потрібно розкусити гру цього харконненівського виродка. Він тут, щоб випробувати Пола? Йому хтось допомагає?» — мій син описав абстрактне вбрання, а ви стверджуєте, що його пошито для вас? — запитала Джессіка. — Яке дивовижне одкровення. — Вона провела рукою по нозі до крис-ножа, схованого в піхвах на литці.

Банкір перевів погляд на Джессіку. Жінка побачила, як Пол трішки відсунувся від столу, звільняючи собі поле для маневру. Він зосередився на кодовому слові: «вбрання» — «Приготуйся до нападу».

Кайнс уважно глянув на Джессіку і подав непомітний сигнал Туеку.

Контрабандист скочив на ноги і підняв свою чашу.

— Я виголошу тост, — сказав він. — За юного Пола Атріда, хлопчика за виглядом, але чоловіка за діями.

«Навіщо вони втручаються?» — запитала себе Джессіка.

Тепер банкір дивився на Кайнса, і Джессіка бачила, як жах повертається до обличчя шпигуна.

Гості за столом почали реагувати.

«Куди Кайнс веде, туди люди і йдуть, — подумала Джессіка. — Він продемонстрував, що стає на бік Пола. У чому секрет його влади? Навряд чи в посаді Судді Зміни — вона тимчасова. І точно не тому, що він державний службовець».

Джессіка забрала долоню з руків’я крис-ножа і підняла чашу до Кайнса, а еколог відповів їй тим самим.

Тільки Пол і банкір — («Су-Су! Що за дурне прізвисько!» — подумала Джессіка) — лишилися з порожніми руками. Увага банкіра зосередилася на Кайнсі, а Пол розглядав свою тарілку.

«Я все робив правильно, — подумав Пол. — Навіщо вони втрутилися? — Він крадькома зиркнув на найближчих до себе гостей-чоловіків. — Готуйся до нападу? Від кого? Точно не від того банкіра».

Галлек підвівся і заговорив, неначе й не звертаючись ні до кого конкретного, над головами гостей:

— У нашому суспільстві люди не повинні ображатися надто швидко. Це самовбивча звичка, — він поглянув на доньку виробника дистикостів, що сиділа біля нього. — Ви так не гадаєте, міс?

— О, так. Так. Звісно, гадаю, — відповіла вона. — Усюди надто багато насилля. Мені стає від нього погано. Дуже часто ніхто не хоче нікого образити, а люди все одно помирають. У цьому нема жодного сенсу.

— Точно нема, — погодився Галлек.