Розділ «37»

Настільки пряме запитання застало мене зненацька.

— Я-я не розумію, що ви маєте на увазі.

Її усмішка стала жорстокою.

— Я-я, — перекривила вона мене. — Я жодного разу не чула, щоб ви затиналися, дівчинко. Як потішно бачити, що ви здатні на це, — вона підвелася, поки я думала, що їй відповісти. — Я ніколи не любила Тайруса й не приховувала цього. Була б моя воля, його мати ніколи б не з’явилася на світ. До прикрого випадку з Дівайні я хотіла, щоб мій син призначив її своєю спадкоємицею. Коли вона з’явилася на світ, я теж не мала права голосу, але вона, принаймні, схожа на мене. Тепер я опинилася в незручному становищі, маючи імбецилку, замість онучки, тому змушена більш доброзичливо ставитися до божевільного... Хоча завдяки твоєму впливу, тепер це зробити легше. Я повинна розуміти мотиви його останніх дій, — якусь мить вона роздивлялася мене. — Ми з вами могли б бути друзями, Сенаторе фон Імпірінс. Я жінка, яка має великий вплив у цій Імперії.

— Ви хочете, щоб я повідомляла вам про дії Тайруса? — запитала я.

— Якщо ви бажаєте назвати це так прямо і грубо, то так. Це саме те, чого я хочу. Для всіх зацікавлених сторін буде краще, якщо я точно знатиму, що саме відбувається в моїй родині.

— Ах. То в глибині душі ви переживаєте і хочете подбати про інтереси Тайруса, — у моєму голосі вчувався скепсис. Я не змогла його приховати.

Її очі зіщулилися.

— Я завжди дбаю про інтереси своєї родини. Які б чутки не поширювали про мене, я лише прагну переконатися, що найсильніші представники моєї крові стоять біля керма цієї Імперії. Я тільки хочу підтримати найдостойнішого спадкоємця.

— Тоді, можливо, ви підтримуєте не ту людину.

Слова зірвалися з моїх вуст, перш ніж я встигла подумати, що сказала. Погляд Вельмишановної Пані Сигни став пронизливим, і я зрозуміла, що мені не вийти переможницею у цьому двобої.

— Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що я люблю Тайруса, — звичайно, ці слова були брехнею, але коли я промовляла їх, то відчула, що почервоніла. Я ніколи не вимовляла їх, навіть коли ми з Тайрусом вдавали закохану пару. Для мене це було незвично. — Я віддана йому, — промовила я крізь зуби. Це було чистою правдою, якщо не враховувати Сайдонію. — Вам не зробити із мене свого шпигуна.

— Ви відмовляєтесь від моєї пропозиції дружби?

Я не хотіла її образити, але я не бачила альтернативи.

— Враховуючи умови, на яких ви мені її пропонуєте, так. Я відмовляюсь від неї.

— Дурепа, — її голос став холодним як лід. — Ти мені ніколи не подобалася.

— Значить я, однозначно, ухвалила правильне рішення.

Мої слова її не здивували.

— Ти завжди була дуже дивною, — пробурмотіла вона. — Я ще не зрозуміла, що саме з тобою не так, але я це з’ясую. А тим часом... — її рот скривився. — не думай, що ти незамінна. Запевняю тебе, я можу знайти замість тебе поступливішу дівчину... Так само, як і мій онук, якщо я вирішу, що він має обрати собі іншу пасію.