Розділ «31»

— Тайрусе, ти поранений?

Він відступив на крок назад.

— Що з тобою трапилося?

— Нас атакують! — Я провела руками по його тілу, перевіряючи, чи не поранений він. Його м’язи напружилися. — Нам потрібно негайно знайти укриття!

— Який вид атаки?

— Вогняна зброя з неба. Я не знаю, що це за атака. Воно розсікає небо яскравими спалахами. Слухай! Чуєш, це відбувається прямо зараз! — я здригнулася від ревучого звуку, що пронизав повітря.

Якусь мить Тайрус просто дивився на мене. А потім почав сміятися.

Що в цьому смішного?

— Пробач, Сайдоніє, — він узяв моє обличчя в руки. — Я забув, що ти ніколи не була на планеті, — Тайрус стишив голос і прибрав мокрі пасма волосся з мого лиця. — Мабуть, тобі ніхто не розповідав про явище, яке ти щойно побачила. Ти, напевно, злякалася, — він поглянув через плече на високопосадовців, із якими вів перемовини. — Ми можемо відкласти наші справи на деякий час? Я маю дещо показати своїй коханій.

Вони виглядали настільки ж розгубленими, наскільки я почувалася такою. Але Тайрус залишався спокійним і незворушним й, коли вони погодилися відкласти перемовини, він поклав мою руку на згин своєї, накривши її долонею, ніби я була якимось тендітним створінням, котре потребує заступництва. Це був настільки дивний і незнайомий жест, що я не знала, як на нього реагувати. Ми вийшли на вулицю.

Я притиснулася до нього, бо, хай Тайрус і не зважав на небезпеку, я, тим не менше, залишалася насторожі. Я була готова штовхнути його на землю і захистити за першої ж потреби. Зброя продовжувала розсікати небо, але коли я вказала на неї, Тайрус похитав головою і не дав мені затягти його у приміщення.

— Це не зброя. Ти довіряєш мені?

Я замислилась. Я довіряла йому настільки, наскільки могла довіряти будь-кому. Я кивнула.

Він повів мене ще далі. Ми стояли під дощем, серед спалахів і голосного гуркоту, і він показав на небо.

— Це погода! — сказав він, перекрикуючи шум. — Ми зараз — в епіцентрі шторму. Ці спалахи — це не зброя, це природні електричні розряди, що називаються блискавкою. Це частина планетарного життя.

— Подібні блискавки — нормальне явище? — я дивилася на сліпучі розряди вогню. Я чула про дощ, але електричні спалахи? — Люди живуть із цим? Але... я бачила, як блискавка розколола навпіл дерево! Це небезпечно!

Сильний вітер розкуйовдив його волосся, а він стояв і сміявся.

— Блискавка небезпечна. Я цього не заперечую. Але в ній є щось прекрасне, чи не так?

Я міцніше стиснула його руку, намагаючись побачити в цих спалахах красу, про яку він казав. Так, можливо, у них є щось величне. Вони запалюють купол небес, оголюючи ламані береги хмар.

— Так, — нарешті промовила я, відчуваючи, як по шкірі побігли мурахи. Це було прекрасно. Дуже незвичайно, дуже дивно.