Розділ «23»

— Сенаторе фон Імпірінс...

— Хто це? — запитала я майже пошепки.

Рик і чавкання Мантикора сповнили повітря, а його величезний хвіст розхитувався з боку в бік.

— Кого воно їсть? — перепитала я, розвертаючись до доглядача, готова розірвати його на шматки, тому що я вже знала, я знала.

Доглядач кліпнув на мене своїми великими переляканими очима.

— О, це не людина, не хвилюйтеся.

Я почала тремтіти від гніву й страху. У моєму шлунку здійнялася буря. Я знала. Я знала.

— Імператор бажає, щоб його Мантикор їв свіже м’ясо, якщо трапляється така нагода...

— Хто це?.

— Здається це був один із його Діаболіків, — швидко відповів він, побачивши мій погляд. — Вона була вже мертвою.

— Геть з моїх очей.

— Але...

— Іди геть, поки я не розірвала тебе на шматки! — закричала я, і він поспішив вийти геть.

Я припала до силового поля, впиваючись жахом від побаченого, і Мантикор, помітивши мій уважний і пильний погляд, грізно зиркнув на мене. Я хотіла протиснутися через силове поле і розірвати його на шматки, але розуміла, що ця страшна істота може з легкістю мене вбити. Зір мій затуманився, коли очі застелив туман люті: я згадала Енміті в останні хвилини її життя, пригадала ту відсіч, яку вона дала, той дивовижний останній ривок, що вона зробила, доки зброя Тайруса не розірвала її на шматки. Енміті, яка знала, що таке співчуття. Яка, як і я, виросла у загонах.

Вона померла за Рандевальда фон Домітріана. Вона все своє життя, до останнього подиху, до останньої судоми м’язів захищала свого господаря від його ворогів і боролася за нього, а в нагороду він згодував її своєму Мантикору.

Свіже м’ясо.

Я хотіла закричати. У горлі застряг крик лютої образи на долю, яка показала мені, як мало я значу, продемонструвавши, що всі мої відчуття і все моє буття — це лише придаток до справжньої людини. Але ж я була чимось більшим за це. Вона була більшим за це. Ми були більшими за це.

Я давно змирилася з тим, що я не справжня людина, і ніколи не сумнівалася в цьому до сьогодні, до нападу гострого болю, який я відчувала зараз. Як могла несправжня істота відчувати таку глибину скорботи, що охопила мене, коли Сайдонія... коли Сайдонія... коли вона...

Я впала на землю, і з моїх вуст злетіли задушливі звуки, що майже походили на плач, тому що хто б не наказав першій машині створити Діаболіка, він велів їй позбавити нас слізних проток. Вони вирішили створити мене з меншою кількістю людських якостей, і все ж вони не позбавили здатності відчувати біль, вони забрали лише способи висловлювати його.

Мої пальці відчували поколювання силового поля. Спостерігаючи, як Мантикор розриває на шматки те, що залишилось від Енміті, мені хотілося прорватися через силове поле і вбити цього звіра, тому що я не дозволю, щоб подібне сталося зі мною. Я не піду в забуття, ніби ніколи й не існувала. Я не згодна, що значу менше, ніж ці люди, тільки тому, що вони мене зробили такою.