Розділ «21»

— Накричалася? — відсторонено запитав він. — Навіть якщо ні, не страшно. Крики, що лунають із моєї кімнати, лише підтвердять мою погану репутацію.

Я поглянула на нього крізь злиплі повіки, біль продовжував пульсувати в моїй свідомості, але коли я спробувала поворухнутися, виявилося, що палаюча агонія зникла.

Медичні боти загоїли мої найважчі рани.

Тайрус завмер, коли я піднялася і сіла на ліжку. Я побачила синці на руках — у тих місцях, де мене зв’язували, але тепер мої руки були вільними.

— Ти не помреш, — сказав він. — Ти була на порозі смерті. Я впевнений, Енміті... Що ти робиш?

Похитуючись, я звелася на ноги і з усією сили відштовхнула його в бік. Я була дуже слабкою і мені бракувало сил, тому Тайрус встояв на місці і не впав. Мої м’язи дрижали від втоми.

Коли я хотіла вийти до сусідньої кімнати, дорогу мені перегородили кілька Служниць з невиразними обличчями. У моєму нинішньому стані вони навіть могли подужати мене.

— Куди ти зібралася йти? Хочеш знову спробувати вбити мого дядька? — позаду мене пролунав голос Тайруса. — Навіть якщо ти якимось дивом здолаєш Енгвіша, ти не пройдеш повз Хезерда. І навіть якщо тобі вдасться перемогти цих двох Діаболіків, хоча до цього ти не змогла здолати навіть одного, Імператор оточений цілою свитою Вельмишановного панства, не кажучи вже про ботів безпеки...

— Чого ти хочеш? — загарчала я, розвертаючись до нього.

— Твоє ім’я Немезіда, чи не так?

Я примружила очі.

— Я проглянув перелік зареєстрованих смертей з часів великої чистки Діаболіків. Діаболіка Сайдонії Імпірінс звали Немезіда. Підозрюю, що це ти.

— Яке це тепер має значення?

— Ненавиджу марнотратство, — Тайрус влаштувався на стільці й холоднокровно оглянув мене. Цей осмислений погляд здавався абсолютно недоречним на його обличчі, яке зазвичай світилося божевільним блиском очей. — У мене ніколи не було власного Діаболіка. Мій дядько потурбувався про те, щоб їх не було в жодної іншої царської особи. Діаболіки зазвичай стають на заваді, коли ви бажаєте вбити когось, а мій дядько з легкістю вбиває членів своєї сім’ї.

Я нічого не відповіла. Мені було байдуже до всіх його слів, окрім пояснень, чому він врятував мене, і коли я зможу піти.

— Мені жаль твою господиню, — сказав він, уважно роздивляючись мене. — Але подивись на це, як на нову можливість.

— Можливість? — пробурмотіла я.

— Ми прагнемо одного, Немезідо. Ти хочеш смерті мого дядька, а я хочу бути Імператором, що, звісно, вимагає попередньої смерті дядька й чимало інших маневрів і дій. Ти не зможеш досягти своєї мети самостійно так само, як і я. Чому б нам не допомогти один одному?

— Мені байдуже до твого дядька і політики. Мені зовсім не цікаво, чи станеш ти коли-небудь Імператором. Він убив Донію, і тепер я вб’ю його або помру. Випусти мене.

— Боюся, що це неможливо.